Сергій Жадан: ДНК

Ну, і я поперся з тою течкою до магістрату. Там мене й скрутили. А коли проглянули течку й не знайшли карти, то почали гамселити. Я стояв на тому, що жодної карти не бачив, що взяв тільки ті злоті і що взагалі читати не вмію, але вірив, що та карта ще мені згодиться. Просидів я майже три роки й ще хтозна, скільки б сидів, але прийшли рускі й почали всі тюрми ревізувати: хто за що сидить. Я тоді відразу скочив з місця і: «Прошу мене до пана начальника, маю відомість державного значення». Повели до якогось пуриця [6] Пуриць — велика шишка. . Я й повідомив йому, що належав до підпільної комсомольської ячейки й украв течку в пана Томашевіча, і далі розповів про ту карту, яка зараз переховується в мого товариша, теж хороброго комсомольця. Пан начальник похвалив мою пильність і відразу відправив мене в супроводі двох бійців до Левка. Усю дорогу я думав лише про те, аби Левка не було вдома, а як буде, то щоб писка не розкривав, щоб іно лупав своїми баньками. Левко був тупуватий, але вірний. Він сидів у хаті й гнав самогон. Коли побачив мене й красноармєйців, налякався так, що ледь самогон не вилляв, але за хвилю опанувався, накрив апарат рядниною і пішов відчиняти двері. Чубарики зайшли, нюхнули й відразу втішилися такій нагоді причаститися. Я сказав їм, що ось це і є мій товариш, вірний комсомолець, борець за краще майбутнє. Левко покліпав баньками, але писка не втворив.

Поки Левко їм наливав і лущив цибулю на закуску, я витягнув з-за образа карту, Левко витріщився й уже хотів було запитати, що то таке, як я його випередив. «Оце, — кажу, — таємний документ, за яким мене послали. Левко його беріг як зіницю ока. За що і вип’ємо». Чубарики перехили по чарці, і я їх випхав за двері. Разом ми повернулися до в’язниці, і я вручив панові начальникові карту, він дуже втішився й хотів мене відправити назад у камеру, але я сказав, що коли нарешті моя віковічна мрія здійснилася і я опинився в Совєтському Союзі, то хотів би від усього серця працювати на Власть Совєтів.

— І що ти нам можеш запропонувати? — запитав пан начальник.

— Можу вам вистежити самого пана Томашевіча.

— Ми його самі вистежимо, — сказав пан начальник. — Отут вони в мене всі, — поляскав долонею по грубій папці.

— Е ні, — похитав я головою, бо я ніколи не здавався. — За адресою ви вже його не знайдете. У мене є знайома дівчина, вона працювала в нього покоївкою. Я знайду її, і пан Томашевіч буде у вас на долоні. А в нього таких таємних документів була ціла течка. І треба діяти швидко, поки він через кордон не чкурнув.

— Звідки ти знаєш?

— О-о, у мене свої зв’язки. При нагоді я вам про них розповім. А зараз не можна гаяти часу. Мені досить буде зо два дні, щоб його знайти.

Тоді пан начальник підсунув мені папір і продиктував, що відтепер я працюю на них і запропонував вибрати псевдо. Бо всі мої донесення я буду підписувати псевдом. Це мені дуже сподобалося. Я відразу відчув себе таємним агентом і сказав, що буду підписуватися «Кубусь Пухатек».

— Што такоє «Кубусь Пухатек»? — запитав пан начальник.

— А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою він звучить Pu der Bär, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.

Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби післязавтра я був у нього з самого ранку й доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм фактично нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я щиро подякував і повернувся до Левка. Він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому сказав, що нам найкраще тікати до німців, бо тут спокою не дадуть. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі й з самого вечора рушили до кордону.

Тих понад двадцять місяців, що ми пробули на німецькій території, проминули нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Повернулися ми до Львова разом з німцями. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але в усіх в очах світилася надія, що так, як, було за руських, уже не повториться.

Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка. Маму мою москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися якісь Совєти. Довелося йти до Левка. Ми відкопали наш самогон, трохи випили й задумалися, як далі жити. І тут Левкові спала на думку спасенна ідея. Він за Польщі працював на продуктовій базі, яка належала залізниці. А що, як навідатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два візки й поплуганилися на ту базу. У місті була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так і літало в повітрі з розпоротих лантухів. Але база знаходилася далеко, аж за двірцем [7] Двірець — вокзал. , туди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили там самотнього сторожа. Ми його чесно попросили відчинити двері, він відмовився, ми йому запропонували гроші, справжні німецькі марки, він відмовився, тоді Левко дав йому по голові. Потім ми його скрутили, заткали пельку й зачинили в комірці. За одну ніч з 29 на 30 червня нам вдалося перетягнути з бази цілу купу продуктів, везли ми їх, минаючи найлюдяніші вулиці, брали лише те, що могло зберігатися довший час — борошно, крупи, цукор, чай, консерви, цукерки, горілку, цигарки. Над ранок ми вже були просто мертві від утоми. Усе награбоване ми поховали в Левка в пивниці [8] Пивниця — тут: погріб. . А що, каже Левко наступного дня, чи не піти нам подивитися, хто там твою хату заіванив [9] Заіванити — украсти. ? Може, то які комуністи, то ми їх раз-два накопаємо, нє?