Сергій Жадан - ДНК

Остапко був від мене на чотири роки старший. Високий, міцний, кароокий і кучерявий — він любив дівчат, а дівчата любили його. Ще він, певно що, любив свою роботу: був шевцем, як і його батько, і дідо. Правда, тут він головно не шив нове взуття, а лагодив старе, зношене. Штрикав шилом, щось намугикував, жував тютюн, спльовував на землю, витирався сірим важким фартухом. В Остапа був дивний талант — не відводячи очей від капця, бачити все, що відбувається довкола в щонайменших деталях. Мені ніколи ще не вдалося спокійно попри нього прослизнути.

— Йой, шось то ти пішла не в тойво бік…

— У який такий не в тойво бік? — я аж зупинилася.

Кров трохи прилила мені до лиця. Бо звідки він міг взнати, куди я зібралася? Остапко не спішив відповідати. Але загигикав так противно, що натяк я зрозуміла. Останнім часом цей хлопець почав мене дратувати.

— Ну не в той… Не в атрактивний. Хоч ти й родом з Микуличина. «Курва микуличє-е-еньська»! — зі смаком розтягнув Остапко і повагом додав: — Та бо за Франца-Йосипа найпопулярніші курви в борделях Відня були з Микуличина.

Я терпіла-терпіла, стискала зуби, рахувала до двадцяти по-французьки, збирала докупи всю свою старанно збирану елегантську інтелігентність, а тоді таки не витримала:

— Ну то фівкни собі в хуя!

— Шо? Ти чого? — Остап аж припинив зашивати черевика, від якого під час свого патякання й розважання «за життя» до того й не думав відриватися.

— Як я тебе, Остапе, фист нервую, то йди дивитися на псів. Або на риб. Або на панянок на Сен-Жермені, якшо знаєш, як туди дійти й де то взагалі таке.

Я встала собі пішла, лишивши Остапа чесати голову на порозі його майстерні. Не така я йому, бач. А мені не до сраки, яка я йому? І тут же мені стало трохи соромно за всі мої думки й слова — випрямила спину і з приємністю помацала монетки в кишені: я самостійна панянка, іду витратити свої зароблені гроші на себе. Я нічим не гірша за інших. А свої судження про атрактивний бік такі, як Остапко, можуть лишити для своїх дівок. Теж, між іншим, не першої проби.

«Та то така страшна баба була, шо її би й пес в ногу не грав!» — любив казати мій дідо Василь. Він би так тут про багатьох казав — бо худі, бо в штанах, бо «не фист цицькаті». Правда, деколи «страшна баба» ставала «дурною бабою», що, зрештою, не міняло суті питання.

А мені подобаються парижанки. Як от оця мадам — їй десь поміж сорок і п’ятдесят, елегантсько, по-чоловічому скроєний сірий костюм, камізелька й брюки, капці без підборів, така вся суха, жилава й дуже жива. Дивиться щось у своїй фотокамері, крутить її і трохи нервується, бачу. Можливо, її роздратувало те, що в кав’ярні надто голосно ввімкнули новомодну музику «Les Chaussettes Noires» — цей рок багато кого дратує, особливо зі старшого покоління. А може, те, що десерт, який їй щойно приніс традиційно по-паризькому нахабний офіціант, не викликав особливого захвату. Якесь провалене крем-брюле, чи що. Перепалене. Ці популярні кав’ярні з Сен-Жермену ніц совісті не мають — заробили собі славу й вирішили особливо не перейматися тим, що подають своїм славетним відвідувачам.

— От колись, у золотий час Монпарнасу, такого би не допустили! — кажу я чи то тістечку, чи уявному співрозмовнику, свято впевнена, що ніхто не розуміє тут моєї мови. — Та і в Микуличині за таке би баняк на голову вивернули.

Жінка з камерою раптом порскає сміхом.

— Перепрошую? — чистою українською каже вона, і я вже не зовсім певна, чи варто мені сідати за мій омріяний столик.

— Та прошу-прошу! — вона навіть підсуває стільця. — Ви мене дуже розвеселили, дякую. Настрій піднявся. А те, що цей десерт потворний, то я й сама бачу. Ну нічого, поряд є непогана цукерня. У Бріжит.

— У Бріжит? — не повірила своїм вухам я.

Бріжит була тією незграбою, що вкрала подобу наших із цьоці Ольою фірмових заварних. Але то лише подобу! Смак був геть не той. Але продавала все, паскуда, значно ліпше за нас, бо мала власну цукерню.

— Ви в порядку? — пані наче читала в мене з обличчя.

— Так, я… — раптом мені прийшло в голову шалене: — А що, як я пригощу вас справді добрим тістечком?

Так і почалося моє знайомство з Софією Яблонською-Уден. Мандрівницею, акторкою, режисеркою. А коли пані Софія сказала, що вона тепер ще й будує і продає будинки, мене наче водою облили: ось воно! То певний знак.

Того дня вона з таким щирим захватом їла моє тістечко, що мені хотілося давати їх їй іще і ще. Тому що вона їла й говорила так, як я ще ніколи не бачила й не чула, аби люди їли й говорили. Я вже всюди запізнилася, я не знала, котра година, але я сиділа й слухала її, якимось дивним чином наче приклеєна до стільця, і навіть невсипуче око кельнера не могло мене від того стільця віддерти. А кава давно закінчилася.