Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Я й сам не знаю. Не знаю, — зніяковіло повторив містер Ґрінліф, ніби щойно зрозумів свій прорахунок. — Його прізвище Мак-Каррон. У нього чудові рекомендації.

Том припустив, що він не знає італійської.

— То коли він прибуває?

— Завтра або післязавтра. Завтра я повертаюся до Рима, щоб зустріти його. — Містер Ґрінліф відсунув свою порцію телятини з пармезаном. Він майже нічого не з’їв.

— У Тома просто чудовий будинок! — сказала Мардж, беручись за свій шматок багатошарового ромового пирога.

Том, який перед тим неприязно дивився на неї, натягнуто посміхнувся.

Либонь, допит почнеться уже вдома, коли вони з містером Ґрінліфом залишаться наодинці. Він знав, що містер Ґрінліф хотів поговорити з ним віч-на-віч, тому й запропонував випити каву в ресторані, випередивши Мардж, яка могла покликати їх на каву до нього додому. Їй дуже подобалась кава з його кавоварки. Та навіть удома Мардж не дала їм спокою і всілася разом із ними у вітальні. Яка ж вона безпардонна, подумав Том. Вона просиділа на канапі добрих півгодини, і лише тоді, коли Том насупив брови й недвозначно показав їй очима на сходи, до неї нарешті дійшло, і вона, грайливо прикривши рота рукою й позіхнувши, перепросила та сказала, що піде нагору трохи подрімати. Вона була в тому своєму невгамовно-життєрадісному настрої і весь обід говорила з містером Ґрінліфом так, ніби Дікі точно живий, тож йому не варто аж так хвилюватися, адже це може погано вплинути на його травлення. Вона поводилась так, ніби все ще мала надію одного дня стати його невісткою, подумав Том.

Містер Ґрінліф підвівся і, запхавши руки до кишень піджака, зміряв кроками кімнату, ніби якийсь чиновник, що збирався надиктувати стенографові листа. Він нічого не сказав про вишукане убрання будинку, бо заледве чи звернув на це увагу.

— Що скажете, Томе? — зітхнувши, почав він. — Дивне закінчення цієї історії, чи не так?

— Закінчення?

— Ви тепер мешкаєте в Європі, а Річард…

— Але ж ми не розглядали можливості, що він міг повернутися до Америки, — ввічливо зауважив Том.

— Ні, це неможливо. Імміграційній службі було б про це відомо. — Містер Ґрінліф продовжував ходити туди-сюди й навіть не дивився на нього. — Як ви самі думаєте, де він може бути?

— Мені здається, що він міг би з легкістю переховуватися в Італії і мешкати в якомусь готелі, де не вимагають реєстрації.

— А в Італії є такі готелі?

— Офіційно ні. Але Дікі, зважаючи на те, як добре він говорить італійською, таке цілком могло удатися. Насправді він міг би підкупити власника якогось невеликого готелю на півдні Італії і той би нікому нічого не сказав, навіть якби знав, що в нього мешкає Річард Ґрінліф.

— То ви вважаєте, що саме це він і зробив? — зненацька глянув на нього містер Ґрінліф, і Том побачив той жалюгідний вираз, який помітив на його обличчі того дня у Нью-Йорку, коли вони вперше зустрілися.

— Ні, але… Але це можливо. Боюсь, це все, що я можу сказати. — Він затнувся. — Мені прикро казати це, містере Ґрінліф, але я припускаю, що Дікі може бути мертвий.

Вираз містера Ґрінліфа не змінився.

— Через той пригнічений стан Дікі, який ви спостерігали в Римі?

— Він постійно перебував у такому стані. — Том насупився. — Очевидно, що вбивство Майлза його приголомшило. Він із тих людей… Скажімо, Дікі не любив публічності, не терпів насильства. — Том облизнув губи. Він справді мордувався, намагаючись дібрати потрібні слова. — Він навіть сказав: якщо трапиться ще щось, то він за себе не ручається. А ще я вперше помітив, що він збайдужів до своїх картин. Може, то було тимчасово, але до того малювання було чи не найважливішим заняттям у його житті.

— Він справді так серйозно ставився до малювання?

— Так, — упевнено сказав Том.

Містер Ґрінліф завів руки за спину та глянув на стелю.

— Дуже шкода, що поліції ніяк не вдається знайти того Ді Массімо. Він мав би щось знати. Наскільки мені відомо, вони з Річардом планували разом поїхати на Сицилію.

— Я нічого про це не знав, — відказав Том. Напевне це Мардж йому сказала.

— Як би там не було, Ді Массімо теж зник, якщо він узагалі існував. Я чомусь схиляюся до думки, що Річард вигадав його, аби переконати мене у важливості цього свого малювання. Того Ді Массімо немає у базі даних поліції, чи як воно там називається.

— Я ніколи не зустрічав його, — сказав Том. — Дікі пару разів згадував про нього, а мені ніколи не спадало на думку, що його могло взагалі не існувати. — Він легенько посміхнувся.