Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Але Мардж сама розбудила його й повідомила, що вже заварила каву.

— Що ти на це скажеш? — із посмішкою запитав Том. — Я отримав телеграму від містера Ґрінліфа. Він приїжджає опівдні.

— Справді? Коли ти отримав телеграму?

— Удосвіта. Якщо мені це не наснилося. — Том простягнув їй папір. — Ось вона.

Мардж прочитала телеграму.

— «Хочу з вами стріться», — з посмішкою повторила вона. — Це дуже добре. Маю надію, що це піде йому на користь. Ти спустишся, чи принести тобі каву нагору?

— Я спущуся, — відказав Том, натягаючи халат.

Мардж уже перевдяглася в чорні вельветові штани та светр. Штани, либонь, пошиті на замовлення, подумав Том, бо так добре облягали її нікудишню гарбузоподібну фігуру. Вони розтягнули своє кавування до десятої, аж до приходу Анни з Уґо, які принесли молоко, булочки й ранкові газети. Тоді вони заварили ще кави, додали молока й сіли у вітальні. Того ранку в газетах не було жодних відомостей ані про Дікі, ані про справу Майлза. Такі ранки вже траплялися, але тоді щось обов’язково з’являлося у вечірніх випусках — не завжди якісь новини, просто чергове нагадування про те, що Дікі досі не знайшли, а вбивство Майлза досі не розкрили.

Перед дванадцятою Мардж із Томом поїхали на вокзал зустріти містера Ґрінліфа. Знову дощило, та ще й було так вітряно і холодно, що краплі, здавалося, замерзали на їхніх обличчях. Вони стояли під навісом і дивились на людей, які виходили з воріт вокзалу. Нарешті показався містер Ґрінліф, поважний і мертвотно-блідий. Мардж кинулась до нього й поцілувала в щоку, він посміхнувся у відповідь.

— Здрастуй, Томе! — добродушно привітався він і простягнув руку. — Як справи?

— Чудово, сер. А у вас?

Містер Ґрінліф мав невелику валізу, але її ніс носій, який ще й поїхав разом із ними на човні, хоч Том запевняв, що сам міг би її тримати. Том запропонував одразу піти до нього. Але містер Ґрінліф хотів спершу заселитися до готелю.

— Я прийду до вас, щойно заселюся. Мабуть, зупинюся в «Ґрітті». Це десь недалеко від тебе? — запитав він.

— Не зовсім, але ви можете пройтися до площі Святого Марка, а тоді перетнути канал на гондолі, — відповів Том. — Якщо ви плануєте тільки зняти номер, то ми можемо піти з вами, а потім усі разом могли б десь пообідати, якщо ви, звісно, не бажаєте поговорити з самою Мардж. — Він знову перетворився на скромного тишка Ріплі.

— Я передовсім приїхав поговорити з вами, — відказав містер Ґрінліф.

— Є якісь новини? — запитала Мардж.

Містер Ґрінліф похитав головою. Він роздивлявся навколо знервованим і якимось відсутнім поглядом, ніби невідоме місто притягувало до себе його очі, однак ніщо не привернуло його уваги. Він нічого не відповів на Томову пропозицію пообідати разом. Том схрестив руки на грудях, почепив на обличчя люб’язний вираз і більше нічого не говорив. Тим паче, що гуркіт мотора заглушував усі слова. Містер Ґрінліф і Мардж цілком буденно обговорювали якихось спільних знайомих з Рима, і Том припустив, що обоє непогано поладнали, хоч Мардж казала, що раніше не знала містера Ґрінліфа й уперше зустрілася з ним у Римі.

Вони зайшли пообідати до простенького ресторану десь між готелями «Ґрітті» та «Ріалто», який славився стравами з морепродуктів, виставлених рядами за склом довгого прилавка. На одній із тарілок лежали невеличкі фіолетові восьминоги, яких так полюбляв Дікі, і Том звернувся до Мардж, киваючи на тарілку: — Як шкода, що Дікі немає з нами, він би залюбки поласував таким.

Мардж весело кивнула. Коли йшлося про їжу, вона завжди була в доброму гуморі.

За обідом містер Ґрінліф був небагатослівний і весь час просидів із кам’яним обличчям. Він далі постійно озирався, ніби чекав, що будь-якої миті до ресторану зайде Дікі. Поліція не знайшла бодай одного чортового доказу, сказав він, тому він запросив до Італії приватного детектива з Америки, який спробує сам розкрити цю справу.

Почувши це, Том поринув у роздуми. У нього теж закрадалися підозри, що американські детективи ефективніші за італійських. Утім, він добре розумів усю марність такої затії, як, напевне, і Мардж, бо її обличчя раптом витягнулось і набуло якогось збентеженого виразу.

— Це непогана ідея, — сказав Том.

— А ви самі високої думки про італійську поліцію? — запитав у нього містер Ґрінліф.

— Ну… насправді, так, — відказав Том. — До того ж у них є одна вагома перевага — вони розмовляють італійською, тому можуть пробратися куди завгодно й отримати відомості від різних свідків. Сподіваюся, що той детектив, якого ви запросили, знає італійську?