Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

«Я виплив!» — крикнув голос Дікі, відлунюючи у вухах Тома, ніби линув з якогось довгого тунелю.

Том роззирнувся кімнатою, вишукуючи Дікі в жовтому озерці світла під лампою, у темному кутку біля високої шафи. Він відчув, як від жаху розширилися очі, і, хоча й добре знав, що його страх безпідставний, продовжував усюди вишукувати Дікі — за опущеними шторами, на підлозі по інший бік ліжка. Том примусив себе підвестися, похитуючись, перетнув кімнату, відчинив одне вікно, тоді інше. Він почувався як одурманений. «Мені підсипали щось у вино», — зблиснула думка. Він упав навколішки перед вікном і втягував холодне повітря, намагаючись здолати той дурман, ніби він міг поглинути його повністю, якщо Том не боротиметься щосили. Врешті він підвівся і поплентався до ванної. Змочив обличчя водою. Слабкість потроху відпускала. Він знав, що ніхто нічого йому не підмішував. Просто він дозволив своїй уяві зіграти з ним злий жарт. Він утратив контроль над собою.

Том випростався і спокійно розв’язав краватку. Він рухався, як Дікі, повільно роздягнувся, прийняв ванну, натягнув піжаму й заліз під ковдру. Він спробував уявити, про що міг би думати Дікі. Либонь, про маму. З її останнім листом він отримав кілька фотографій, на яких вона з містером Ґрінліфом сиділа на канапі в їхній вітальні, точнісінько як і того вечора, коли він після вечері пив з ними каву. Місіс Ґрінліф писала, що Герберт сам зробив ті світлини. Том узявся вигадувати для них листа. Вони дуже зраділи, що останнім часом він частіше писав. Він мав заспокоїти їх щодо тієї історії з Фредді, адже вони були з ним знайомі. В одному зі своїх листів місіс Ґрінліф запитувала про Фредді Майлза. Але Том ніяк не міг зосередитись, бо постійно прислухався, чи, бува, не озветься телефон.

Тільки-но прокинувшись, він одразу подумав про Мардж. Потягнувся до телефону й запитав на рецепції, чи вона не телефонувала уночі. Ні, не телефонувала. У нього з’явилося жахливе передчуття, що вона от-от приїде до Рима. Він зірвався з ліжка, та невдовзі, поринувши в буденні ранкові справи, як-от гоління і прийняття душу, трохи заспокоївся. І чого б це йому так перейматися через Мардж? Він завжди вмів давати собі з нею раду. Та й приїде вона не раніше п’ятої чи шостої вечора, адже перший автобус виїжджав з Монджибелло опівдні, а вона навряд чи розщедриться на таксі до Неаполя.

Може, йому вдасться ще сьогодні покинути Рим. О десятій він зателефонує до відділку й усе з’ясує.

Він замовив у номер чашечку лате з булочками й попросив принести йому ранкові газети. На його превеликий подив, у жодній із них не згадувалося про справу Майлза чи знайдений у Сан-Ремо човен. Він стривожився і налякався, його охопило те саме відчуття, що й учора вночі, коли йому ввижалося, ніби в номері був Дікі. Він швиргонув газети на крісло.

Озвався телефон, і він миттю кинувся до нього. Це Мардж або поліція, подумав Том.

— Pronto?

— Pronto. Унизу на вас чекають двоє синьйорів з поліції.

— Добре. Передайте їм, щоб піднялися до мене в номер.

За якусь хвилю він почув у коридорі їхні кроки. Зайшов той самий старший офіцер, який приходив до нього вчора, але з іншим молодим напарником.

— Boun giorno, — люб’язно привітався офіцер і легенько кивнув.

— Buon giorno, — відказав Том. — У вас є якісь новини?

— Ні, — відповів полісмен із питальною інтонацією. Він сів на стілець, який запропонував Том, і відкрив свій коричневий шкіряний портфель. — У нас з’явилась ще одна обставина. Ви також товаришуєте з американцем на ім’я Томас Ріплі?

— Так, — підтвердив Том.

— Ви знаєте, де він?

— Здається, десь місяць тому він повернувся до Америки.

Офіцер звірився зі своїми паперами.

— Зрозуміло. Це потрібно перевірити в інформаційному відділі Сполучених Штатів. Бачте, ми намагаємось знайти Томаса Ріплі. Ми підозрюємо, що він може бути мертвий.

— Мертвий? Чому?

Після кожної фрази офіцер легенько стискав губи, заховані під густими сріблисто-сірими вусами, так, що здавалося, ніби він посміхався. Учора його теж трохи спантеличила ця дивна посмішка полісмена.

— У листопаді ви разом із ним були в Сан-Ремо, чи не так?

Виходить, поліція таки перевірила готелі.

— Так.

— Де ви бачилися з ним востаннє? У Сан-Ремо?

— Ні, після того я бачився з ним у Римі. — Том пригадав, що Мардж знала, що з Монджибелло він вирушив до Рима, аби допомогти Дікі трохи обжитися.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Не певен, що зможу назвати вам точну дату. Мабуть, близько двох місяців тому. Здається, у мене десь має бути листівка з… з Генуї. Він написав, що збирається повернутися до Америки.