Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Si, signor. Questo e questo e questo… [66] Так, синьйор. Ось це, ось це й це… ( іт .) — Службовець розклав їх перед ним на стійці, як картярі викладають козирі.

Два повідомлення від Вена, одне від Роберта Ґілбертсона (треба зазирнути до записника Дікі й перевірити, чи є там Роберт Ґілбертсон). Ще одне від Мардж. Том узяв папірець і уважно прочитав написане італійською: синьйорина Шервуд телефонувала о третій тридцять п’ять пополудні й буде телефонувати знову. То був міжміський дзвінок із Монджибелло.

Том кивнув і забрав усі записки.

— Дуже вам дякую. — Йому не сподобався погляд, яким його зміряв службовець готелю. Ці італійці збіса цікаві до чужих справ!

Нагорі він сів у крісло, зсутулився, запалив цигарку й поринув у роздуми. Він намагався обміркувати, що може статись, якщо він нічого не робитиме, і до чого він може призвести своїми діями. Дуже ймовірно, що Мардж приїде до Рима. Напевне вона зателефонувала до римської поліції, аби дізнатися його адресу. Якщо вона приїде, йому доведеться зустрітися з нею в ролі Тома і, як то було з Фредді, спробувати переконати її, що Дікі ненадовго поїхав. А якщо не вдасться… Том знервовано потер долоні. Треба уникнути зустрічі з Мардж, та й по всьому. Особливо зараз, коли випливла та справа з човном. Якщо він зустрінеться з нею, усе піде шкереберть. Крах його старанням! А якщо він зможе тихенько відсидітись, то все може минутися. Це тимчасово, подумав Том, невеличка кризова ситуація, коли знахідка човна в Сан-Ремо збіглася із нерозкритим убивством Фредді Майлза та спричинила йому додаткові клопоти. Однак, якщо він і далі робитиме й говоритиме усе, як годиться, нічого поганого з ним не трапиться. А тоді все знову піде, як по маслу. Він зможе вирушити до Греції, Індії чи на Цейлон. Кудись далеко, світ за очі, де жоден старий друг не з’явиться на його порозі. От дурень, невже він справді вірив, що зможе спокійно жити в Римі? З таким же успіхом міг би оселитися у Ґранд-Сентрал-Стейшн [67] Ґранд-Сентрал-Стейшн — історичний вокзал, розташований у Нью-Йорку. або виставити себе на загальний огляд у Луврі.

Він набрав римський вокзал Терміні й поцікавився завтрашніми потягами до Неаполя. Потягів було чотири чи п’ять. Він записав час їх відправлення. До відплиття наступного корабля на Майорку аж п’ять днів, і він мав намір перечекати їх у Неаполі. Йому лише потрібно отримати в поліції дозвіл на виїзд, і, якщо більше нічого не трапиться, він може отримати його уже завтра. Якщо не висунули підозр, вони не можуть тримати його тут довіку тільки для того, щоб раз у раз ставити йому питання! Він був упевнений, що завтра отримає дозвіл, усе логічно, вони мусять його відпустити.

Він знову взяв слухавку й попросив службовця на рецепції з’єднати його з міс Марджорі Шервуд, якщо раптом вона знову зателефонує. Якщо вона таки зателефонує, подумав Том, йому вистачить дві хвилини, аби переконати її, що з ним усе гаразд, що вбивство Фредді ніяк його не стосується, що він перебрався до готелю для того, щоб йому не докучали дзвінками якісь незнайомці, а поліція могла знайти його, якщо знадобиться опізнати підозрюваних. Він міг би сказати, що завтра-післязавтра летить до Греції, тож їй нема потреби приїжджати до Рима. А й справді, він міг би вилетіти до Пальми з Рима. Чому це не спало йому на думку раніше?

Він ліг на ліжко, втомлений, але не готовий роздягатися, бо чув нутром — того вечора станеться ще щось. Він спробував зосередитись на Мардж. Він уявив, як вона сидить «У Джорджіо» або ж повільно потягує коктейль у барі «Мірамару» і ламає голову над тим, чи варто знову йому телефонувати. Він бачив її насуплені брови та скуйовджене волосся, бачив, як вона стурбовано гадає, що ж там відбувається у Римі. Вона сидить за столиком сама, ні з ким не розмовляє. Він бачив, як вона підводиться і йде додому, пакує валізу й сідає на обідній автобус. Він сам перенісся туди — стояв перед поштою і гукав її, просив не їхати, намагався спинити автобус, але той уже рушив…

Йому перед очима завертілося жовтувато-сіре марево кольору піску в Монджибелло, і картина розсіялась. Том побачив усміхненого Дікі, одягненого в той вельветовий костюм, який був на ньому в Сан-Ремо. Костюм промок до нитки, з краватки крапала вода. Дікі схилився до нього й почав трусити. «Я виплив! — сказав він. — Томе, прокинься! Зі мною все добре! Я виплив! Я живий!» Том відсахнувся від нього. Він почув, як Дікі сміється з нього, він почув його радісний, дзвінкий сміх. «Томе!» Тембр його голосу був глибшим, проникливішим, кращим за всі Томові імітації. Він примусив себе сісти на ліжку. Він почувався так, ніби тіло налилося свинцем, його рухи були повільними, наче він намагався випірнути з темної глибини.