Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Поліцейських було двоє: старший чоловік у формі офіцера й молодший, у звичайній формі рядового. Старший чоловік поштиво привітався і попросив показати йому паспорт. Том подав йому документ і чоловік перевів прозірливий погляд з Тома на фотокартку Дікі. Ще ніхто не роздивлявся той паспорт із такою пильністю, як цей полісмен, і Том уже приготувався до найгіршого, але нічого не сталося. Офіцер кивнув, посміхнувся і віддав йому паспорт. То був невисокий чоловік середніх літ, схожий на тисячі інших італійців середнього віку, з кошлатими сизувато-чорними бровами й густими коротенькими сизувато-чорними вусами. На вигляд і не скажеш, чи був він кмітливим.

— Як його убили? — запитав Том.

— Ударили важким предметом у голову й шию, — відповів офіцер, — і пограбували. Ми думаємо, що він був п’яний. Він був п’яний, коли вчора ввечері покинув вашу квартиру?

— Ну… трохи захмелілий. Ми обидва вчора випивали. Пили мартіні та абсент.

Офіцер записав його слова до блокнота, зазначивши також час, який, за словами Тома, Фредді провів у нього — з дванадцятої і десь до шостої пополудні.

Молодий полісмен з привабливим і байдужим обличчям походжав квартирою, заклавши руки за спину. Наблизився до мольберта й спокійнісінько схилився над картиною, наче він був сам у музеї.

— Ви знаєте, куди він планував піти від вас? — запитав офіцер.

— Ні, не знаю.

— Але ви вирішили, що він міг кермувати автівкою?

— Так. Він не був аж настільки п’яний, інакше я б сам його відвіз.

Офіцер поставив ще якесь питання, а Том удав, ніби не зрозумів його. Офіцер запитав знову, намагаючись дібрати інші слова, вони з молодим полісменом перезирнулися й обоє посміхнулись. Том переводив погляд з одного чоловіка на іншого, трохи ображений. Офіцер хотів знати, якими були його стосунки з Фредді.

— Ми були друзями, — пояснив Том. — Не дуже близькими. Майже два місяці ми з ним не бачилися, він не давав про себе знати. Я дуже засмутився, коли вранці отримав звістку про цю трагедію. — Том напустив на себе стривожений вигляд, який мав компенсувати його посереднє знання італійської. Йому здалося, що це спрацювало. Скидалося на те, що допит був досить поверхневим і за якусь хвилю поліцейські підуть. — Ви знаєте точний час його вбивства? — запитав Том.

Офіцер якраз щось записував до блокнота. Він підняв свої кошлаті брови.

— Ймовірно, одразу після того, як синьйор покинув ваш дім. Лікарі схиляються до того, що смерть настала щонайменше дванадцять годин тому, може, навіть швидше.

— Коли знайшли тіло?

— Сьогодні на світанку. На нього натрапили робітники, які йшли тією дорогою.

— Dio mio! [60] Боже мій! ( іт .) — пробурмотів Том.

— Перед тим, як піти від вас учора, він нічого не згадував про намір прогулятися Аппієвою дорогою?

— Ні.

— Що ви робили вчора після того, як синьйор Мелейз пішов?

— Я був тут, — розвів руками Том, як би на його місці зробив Дікі, — трохи подрімав, а пізніше, близько восьмої чи о пів на дев’яту, вийшов прогулятися. — Один із його сусідів, Том не знав його імені, бачив, як він учора повертався близько дев’ятої. Вони ще привіталися.

— Ви пішли на прогулянку самі?

— Так.

— А синьйор Мелейз також поїхав від вас сам? Може, він мав із кимось зустрітися?

— Ні, він нічого не казав про зустріч. — Том раптом подумав, чи, бува, разом із Фредді десь у готелі, чи де він там зупинився, не мешкав якийсь його друг. Він сподівався, що поліція не примусить його зустрічатися з друзями Фредді, які могли знати й Дікі. Тепер його ім’я — Річард Ґрінліф — буде у всіх газетах, а разом із тим і його адреса. Йому доведеться переїхати. Чорт забирай, нові клопоти. Він тихенько вилаявся. Офіцер зиркнув на нього, та це виглядало так, ніби він кляв лиху долю, що спіткала Фредді.

— Отож… — Слідчий посміхнувся і закрив блокнот.

— Ви думаєте, що… — Том намагався підібрати італійський відповідник до слова «хуліган», — …це зробили якісь жорстокі погані хлопці? У вас є якісь зачіпки?

— Ми шукаємо відбитки в його автівці. Можливо, убивцею був якийсь випадковий попутник, якого синьйор Мелейз вирішив підвезти. Автівку знайшли сьогодні вранці неподалік від площі Іспанії. Гадаю, до вечора ми вже щось знайдемо. Дуже вам дякуємо, синьйоре Ґрінліф.

— Di niente! [61] Нема за що! ( іт .) Якщо я можу ще чимось допомогти…

Уже біля дверей полісмен озирнувся.

— Ви будете тут найближчими днями на той випадок, якщо в нас з’являться ще якісь питання?