Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Перш ніж рушити, він протер долонею в рукавиці внутрішній бік дверцят, аби позбутися відбитків пальців. То було єдине місце, якого він торкався до того, як одягнув рукавиці. На розі вулиці, що звертала до відділення «Американ Експресс», він зупинив автівку навпроти нічного клубу «Флорида», залишив ключі в замку запалювання і вийшов. Гаманець Фредді досі лежав у Томовій кишені, хоча італійські ліри він уже переклав до власного, а двадцятифранкову швейцарську купюру та кілька австрійських шилінгів ще раніше спалив у квартирі. А зараз він вийняв гаманця з кишені й укинув його в найближчу закриту решіткою зливову каналізацію.

Дорогою додому йому спало на думку, що в усій цій затії було дві невідповідності: якось нелогічно, що грабіжники не забрали пальта, адже воно таки було добротним, а також залишили паспорт — він лежав у нагрудній кишені. Утім, не всі грабіжники керувалися логікою, заспокоїв себе Том, може, це стосувалося й італійських злочинців. Та й не кожен убивця чинив логічно. Він подумки повернувся до розмови з Фредді. «…італієць. Якийсь хлопчина…» То виходить, що хтось простежив за ним до самісінького будинку, припустив Том, але ж він нікому не називав своєї адреси. Його взяла досада. Може, кілька посильних і знали, де він мешкав, але посильні не заглядали до таких місць, як «Ґреко». Йому було соромно за такий недогляд, він аж зіщулився під пальтом. Йому уявилося затінене обличчя молодика (він аж захекався, поки наздогнав його), що стояв перед будинком і видивлявся, у якому вікні з’явиться світло. Том згорбився і пішов швидше, ніби тікав від якогось маніяка.

Близько восьмої ранку Том вийшов із дому, аби придбати свіжу газету. Там нічого не було. Може минути кілька днів, поки вони знайдуть тіло, подумав він. Кому знадобиться зазирати за той старий розвалений склеп, за яким він залишив Фредді? Том був цілком упевнений у власній безпеці, однак фізично почувався геть паршиво. Він мучився страшенним похміллям, від чого зробився нервовим і не міг завершити жодної справи, за яку брався. Він навіть не дочистив зуби, бо зненацька кинувся перевіряти, коли вирушав його потяг — о пів на одинадцяту чи за чверть до одинадцятої. Потяг вирушав о пів на одинадцяту.

До дев’ятої він повністю зібрався, одягнувся, на ліжку на нього чекали пальто й дощовик. Він навіть устиг повідомити синьйору Буффі, що його не буде близько двох тижнів, а може, й довше. Жінка поводилась як завжди, відзначив про себе Том, і жодним словом не згадувала його вчорашнього американського приятеля. Том думав, що б такого її запитати, аби перевести розмову на Фредді (йому кортіло вивідати, що вона думала про вчорашні події), але так і не зміг нічого вигадати й вирішив облишити цю тему. Імовірно, йому не варто хвилюватися. Том намагався розумом здолати своє похмілля, адже він випив не більше трьох порцій мартіні та абсенту. Він добре знав, що справа в самонавіюванні, а похмілля у нього через те, що він хотів удати, ніби вони з Фредді добряче перепили. І навіть зараз, коли відпала будь-яка потреба удавати, він мимовільно продовжував це робити.

Раптом озвався телефон. Том узяв слухавку й похмуро мовив:

— Pronto [52] Алло (або слухаю) ( іт .). .

— Синьйор Ґрінліф? — запитали італійською.

— Si [53] Так ( іт .). .

— Qui paria la stazione polizia nomero ottantatre. Leiè un amico di un’americano chi se chiama Fred-derick Meelays? [54] Вам телефонують з поліційного відділку номер вісімдесят три. Ви друг американця на ім’я Фредерік Мелейз? ( іт .).

— Фредерік Майлз? Si, — відповів Том.

Збуджений голос квапливо пояснив, що сьогодні вранці на Аппієвій дорозі знайшли тіло Фредеріка Мелейза (так він його назвав), а вчора синьйор Мелейз навідувався до нього, хіба ні?

— Так, усе правильно.

— Можете назвати точний час?

— Він був у мене десь з полудня і, мабуть… до п’ятої чи шостої вечора. Точно не пам’ятаю.

— Чи не могли б ви відповісти на кілька запитань?.. Ні, вам нема потреби завдавати собі клопоту й приходити до відділку. Слідчий сам прийде до вас. Вам буде зручно сьогодні об одинадцятій?

— Буду радий вам допомогти, якщо зможу, — відказав Том награно схвильованим голосом. — Та чи не міг би слідчий прийти зараз? Мені потрібно вийти з дому о десятій.

Голос у слухавці зітхнув. Поліцейський сказав, що навряд, але вони постараються. Якщо їм не вдасться прийти до десятої, вони просять його не покидати свого помешкання, адже це дуже важливо.

— Va bene [55] Добре ( іт .). , — неохоче відповів Том і поклав слухавку.