Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

У нього було ще кілька годин, але Том не мав спочинку, доки не привів кімнату до потрібного вигляду. Він заповнив попільничку двома десятками недопалків цигарок «Честерфілд» і «Лакі Страйк», а у ванній розбив один келих з абсентом, залишивши осколки на заляпаній підлозі. Та найдивніше те, що він так ретельно створював цей антураж, а сам уявляв, як неквапливо прибиратиме цей безлад, скажімо, десь між дев’ятою вечора, коли, ймовірно, знайдуть тіло, і дванадцятою ночі, коли поліція вирішить, що варто його опитати, бо хтось там чув, що Фредді Майлз планував сьогодні навідатися до Дікі Ґрінліфа. І він точно знав, що наведе лад до восьмої вечора, адже, відповідно до вигаданої ним історії, Фредді покинув його квартиру близько сьомої (а Фредді таки покине його квартиру до сьомої), а Дікі Ґрінліф, навіть під мухою, був напрочуд охайним молодиком. Та здебільшого він затіяв цей безлад тільки для того, щоб відтворити ту вигадану історію, яку він збирався видати за правду, а отже, мав сам у неї повірити.

А завтра вранці, як би там не було, о пів на одинадцяту він таки вирушить до Неаполя, а звідти на Майорку, хіба що його затримає поліція. Якщо раптом завтра в ранковій газеті він прочитає, що знайшли тіло, а поліція сама на нього не вийде, він може вчинити порядно й сам піти до відділку, аби розповісти, що Фредді Майлз був у нього аж до вечора. Утім, лікар може визначити, що Фредді помер ще опівдні. А він не міг позбутися тіла зараз, серед білого дня. Ні, йому залишалось сподіватися, що тіло знайдуть нескоро й лікар не зможе визначити точний час його смерті. Тож він мусить вислизнути з будинку непоміченим — хтозна, чи вдасться йому переконливо зіграти захмелілого молодика, який допомагає спуститися сходами своєму п’яному приятелю — а тоді, якщо йому доведеться давати свідчення, він зможе сказати, що Фредді пішов від нього о четвертій чи о п’ятій по обіді.

Він страшенно боявся тих кількох годин, що залишалися до настання темряви, і на мить йому здалося, що він не зможе дочекатися. Те кремезне тіло на підлозі! А він зовсім не хотів його вбивати. Зайва жертва, а все через причепливого Фредді та його брудні підозри. Том сидів на краєчку стільця, тремтів і хрускав суглобами пальців. Він хотів вийти та трохи прогулятися, але боявся залишати тіло без нагляду. Якщо вони з Фредді справді весь день пили й говорили, то в квартирі має бути шумно. Том увімкнув радіо й налаштував його на хвилю з танцювальною музикою. Він теж мав щось випити. То була частина його ролі. Він налив ще дві порції мартіні, додав льоду. Йому не хотілося, але він випив.

Спиртне тільки примножило думки в його голові. Том стояв і дивився на довге коренасте тіло Фредді в пальті, що скоцюрбилося біля його ніг, і відчув, що не має ані сили, ані бажання його розпрямляти, хоча самого дратувало від думки, якою жалюгідною, безглуздою, неоковирною і небезпечною була його смерть, та що найголовніше — геть несправедливою. Фредді не заслуговував на смерть. Звісно ж, сам Фредді був типом не вельми приємним — тупий егоїстичний мерзотник, який глузував з його кращого друга (Дікі, певна річ, був його кращим другом) лише через те, що запідозрив у Дікі якісь «сексуальні відхилення». Том сміявся з тих слів. Де ж тут секс? Які ще відхилення? Він глянув на Фредді й сумовито промовив: «Фредді Майлз, ти став жертвою своїх же брудних підозр».

Томові довелося зачекати аж до восьмої, адже зазвичай перед сьомою в будинку було людно — мешканці шастали поверхами, заходили й виходили з під’їзду. За десять хвилин до восьмої він спустився, аби подивитися, чи синьйора Буффі часом не тиняється коридором, чи зачинені двері її квартири, і пересвідчитись, що в автівці Фредді нікого немає, хоча він уже спускався раніше, аби перевірити, чи точно то була його автівка. Він швиргонув пальто Фредді на заднє сидіння. Піднявся нагору, опустився на коліна, закинув руку Фредді собі на шию, зціпив зуби й підняв його. Захитався і смикнув на себе важку мляву руку, зручніше прилаштовуючи її на плечі. Десь по обіді він уже підіймав Фредді — хотів спробувати, чи вдасться, — і заледве зміг зробити бодай два кроки, бо кремезний і важезний Фредді притискав його до землі. З другої спроби Фредді, одначе, не став легшим, але цього разу Том, чого б це йому не коштувало, мусив вивести його з будинку. Щоб було трохи легше, він не ставив Фредді на ноги, а просто поволік його до дверей. Зачинив їх ліктем і почав спускатися сходами. Він ще встиг спуститися на перший проліт, як почув, що хтось відчиняв двері квартири на другому поверсі, і зупинився. Зачекав, доки сусід спустився й вийшов з під’їзду, тоді продовжив свій повільний і марудний спуск. Він надягнув на Фредді кашкет Дікі й насунув його так низько, щоб не було видно злиплого від крові волосся. З допомогою джину й абсенту, які він цмулив за годину до виходу, Том досягнув такого стану сп’яніння, коли він міг ще досить твердо й невимушено стояти на ногах, та вже набрався достатньо сміливості, чи й навіть зухвалості, щоб, не вагаючись, піти на такий ризик. Найгірше, що йому загрожувало, — не втриматися на ногах під вагою Фредді й разом із ним розпластатись на землі, так і не дійшовши до автівки. Тож він пообіцяв собі нізащо не спинятися, доки не спуститься до самісінького низу. Так і зробив. До того ж ніхто з його сусідів не вийшов у коридор, ніхто не зайшов з вулиці. Усі ті години, які він провів нагорі, Том уявляв собі найстрашніші несподіванки — як синьйора Буффі або її чоловік виходять зі своєї квартири саме тієї миті, коли він спускається на перший поверх, або як він утрачає свідомість, а згодом хтось знаходить їх із Фредді розпластаними на сходах, або як він опускає Фредді, аби трохи перепочити, а потім не може підняти його. Він настільки чітко уявляв це, увесь той час потерпаючи у своїй квартирі, що, безпечно минувши сходи без жодної несподіванки, почувався так, наче його захищала якась невідома сила, яка й допомогла йому, попри важезну ношу на плечі, безшумно спуститися.