Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Тоді вона точно не поїде, — коротко відповів Дікі й зайшов до будинку.

Том чув, як він сказав Ермелінді поки що не накривати ланч, бо йому ще не хотілося їсти. Навіть попри те, що Дікі говорив італійською, Том добре розчув, як той сказав, що йому не хотілося їсти, ніби підкреслюючи, що він був єдиним господарем у цьому домі. Дікі вийшов на терасу і, прикриваючи рукою запальничку, намагався прикурити цигарку. Він мав гарну сріблясту запальничку, яка не хотіла спалахувати, навіть коли був найменший вітерець. Тоді Том вийняв свою осоружну запальничку — осоружну, але надійну, як військова техніка — і вона миттю загорілась біля цигарки Дікі. Том хотів запропонувати йому щось випити, але стримався — усе ж таки то був не його дім, хоча він і придбав три пляшки джину, які зараз стояли на кухні.

— Уже минула друга, — зауважив Том. — Може, хочеш прогулятися й зазирнути на пошту? — Іноді Луїджі відчиняв пошту о пів на третю, іноді не відчиняв аж до четвертої. Ніхто достеменно не знав, коли там буде відчинено.

Вони мовчки спустилися з пагорба. Що ж там Мардж наговорила про нього, дивувався Том. Раптове відчуття провини виступило крапельками поту на його чолі. Якесь незрозуміле, однак сильне відчуття провини, ніби Мардж сказала Дікі, що він щось у нього поцупив або зробив щось ганебне. Дікі не поводився б отак тільки через те, що Мардж помітно охолола до нього, подумав Том. Дікі спускався з пагорба, притримуючись своєї звичної манери ходити — трохи зсутулившись, він ступав так, що постійно випиналися його кістляві коліна. Цю манеру від нього мимоволі перейняв і Том. Але зараз Дікі опустив голову, мало не торкаючись підборіддям грудей, а руки запхав до кишень своїх шортів. Він розтулив рота лише для того, щоб привітатися з Луїджі й подякувати йому за листа. Для Тома кореспонденції не було. Дікі отримав листа з банку Неаполя. То був стандартний бланк, на якому в порожній графі для суми було надруковано: «500,00 доларів». Дікі абияк запхав папірця до кишені й викинув конверт до сміттєвого відра. Щомісячне сповіщення про те, що гроші Дікі перевели на рахунок у банк Неаполя, припустив Том. Дікі якось розказував, що його трастова компанія перераховує гроші до банку Неаполя. Вони рушили далі, і Том було подумав, що вони дійдуть до кінця головної дороги, до того місця, де вона огинала скелю, і навідаються до іншої частини містечка, як вони робили раніше, але Дікі зупинився біля сходів, що вели до будинку Мардж.

— Я напевне підіймуся, відвідаю Мардж, — сказав Дікі. — Я ненадовго, але тобі немає потреби чекати на мене.

— Добре, — відповів Том, раптово почуваючись покинутим. Він якийсь час дивився, як Дікі підіймався вирубаними в скелі східцями, тоді різко відвернувся і рушив назад.

На півдорозі він зупинився і його потягнуло зазирнути до «Джорджіо» та щось випити (але мартіні «У Джорджіо» були паршиві), але водночас його тягнуло повернутися до будинку Мардж і, удавши, ніби хоче перед нею вибачитись, відплатити їм, розлютивши, коли заскочить їх зненацька. Раптом йому уявилося, як Дікі обіймає її або принаймні торкається, і, з одного боку, Тому хотілося їх побачити, а з іншого — його вивертало від самої лише думки про це. Він розвернувся і рушив до брами Мардж. Обережно зачинив її за собою, хоча будинок був досить високо і малоймовірно, що хтось міг його почути, й кинувся бігти, перестрибуючи через сходинки. На останньому прольоті він зупинився. Він придумав, що скаже. «Послухай, Мардж, мені дуже шкода, якщо я чимось образив тебе. Сьогодні ми запрошували тебе з нами, і ми справді хотіли, щоб ти приєдналась до нас. Я справді хотів, щоб ти приєдналась до нас».

Діставшись місця, звідки він міг бачити вікно Мардж, Том зупинився. Рука Дікі лежала в неї на талії, а сам Дікі легенько цілував її у щоку й посміхався. Вони були за якихось п’ятнадцять футів від нього, але порівняно із залитим сонцем подвір’ям у кімнаті було досить темно, тож йому доводилось добряче напружувати зір, аби щось розгледіти. Ось Мардж, ніби в екстазі, схилилась до Дікі, майже торкаючись його обличчя, та найогиднішим для Тома було те, що Дікі робив це навмисне, ось такими дешевими й удаваними залицяннями він хотів повернути її прихильність. Та значно відразливішим Томові здавався її товстий зад, який випинався під її сільською спідницею трохи нижче від руки Дікі, що обіймала її за талію. А Дікі!.. Том не міг повірити, що він на таке здатен!

Том розвернувся і побіг донизу, ледве стримуючись, щоб не крикнути. Він щосили захряснув браму. Він біг усю дорогу аж до будинку Дікі, геть засапаний відчинив браму й оперся спиною на огорожу. Потім він кілька хвилин просидів на канапі в студії Дікі, приголомшений і збентежений. Той поцілунок… Не схоже, щоб це було вперше. Він підійшов до мольберта Дікі, мимовільно відводячи погляд від розміщеної там незугарної картини, схопив ластик, що лежав на палітрі й розлючено пожбурив у вікно, спостерігаючи, як він описав дугу та зник десь у напрямку моря. Він зібрав інші ластики, що лежали на столі Дікі, усілякі пера для письма, вугільні олівці та огризки пастелі, й один за одним шпурляв ті предмети по кімнаті або викидав у вікно. У нього було дивне відчуття, наче його розум залишався спокійним та врівноваженим, а тіло вийшло з-під контролю. Він вибіг на терасу, намірившись вистрибнути на парапет і станцювати чи стати на голову, але урвище по інший бік загорожі спинило його.