Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Тіті міцно обійняла його за плечі своєю пухкою рукою.

— Томасо, не засмучуйтесь! Ми ще нічого не знаємо напевне!

— Невже не бачите, що це поганий знак? — понуро відказав Том. — Невже ви цього не бачите?

Найгіршим знаком було те, що лейтенант Роверіні, який до того надсилав йому такі приязні та детальні повідомлення про всі новини у справі Дікі, не написав йому жодного слова про знайдені у Венеції валізи й малюнки Дікі. Том усю ніч не склепив очей, а потім цілий день метався будинком, залагоджуючи перед поїздкою усі дрібні справи. Він заплатив Анні та Уґо, розрахувався з крамарями. Він чекав, що будь-якої миті на його порозі з’явиться поліція. Ще кілька днів тому його життя було розміреним і спокійним, а тепер ці страхи просто зводили його з розуму. Він не міг ні їсти, ні спати. Він не міг всидіти на одному місці. Та ще й ці співчутливі погляди Анни та Уґо й постійні дзвінки його знайомих, які не давали йому спокою своїми запитаннями. Усі хотіли знати його думку про знайдені валізи. Це було нестерпно. А вся іронія полягала в тому, що він міг поводитись як завгодно: міг бути засмученим, роздратованим, пригніченим — все одно ніхто нічого не запідозрить. Вони вважали його реакцію цілком нормальною, адже хтозна, може, Дікі справді вбили. Не даремно у валізах знайшли всі його речі, навіть бритву та гребінець.

Не менш загрозливою для нього була та затія із заповітом. Не сьогодні-завтра містер Ґрінліф отримає листа, а до того часу в поліції можуть визначити, що відбитки пальців на валізах не належать Дікі. Вони навіть можуть перехопити «Елладу», щоб узяти його відбитки пальців, а якщо дізнаються, що заповіт теж підроблено, не зносити йому голови. І миттю розкриються два убивства, можна навіть не сумніватись.

Піднімаючись на палубу «Еллади», Том почувався ходячою примарою. Виснажений від безсоння, він майже нічого не їв, тримався за рахунок кави й нервового напруження. Він хотів запитати, чи є на кораблі радіозв’язок із берегом, але передумав. Звісно ж, є, адже він був на чималому трипалубному судні, яке перевозило сорок вісім пасажирів. Він упав на ліжко, щойно стюард заніс до каюти його валізи. Він лежав обличчям на подушці, підібгавши під себе одну руку, і навіть не мав сили обернутися на інший бік. Коли він прокинувся, корабель уже рухався, і рухався стрімко, легенько похитуючись на хвилях у тому приємному ритмі, який свідчив про неабияку потужність та обіцяв тривалий безперешкодний рух уперед. Йому покращало, от тільки права рука, на якій він лежав, затерпла й безвільно теліпалася, тому, поки йшов коридором, мусив притримувати її іншою рукою. Годинник показував чверть на десяту, і на палубі було темно, хоч в око стрель.

Ліворуч удалині виднілася якась земля — напевне, шматок Югославії — і кілька розмитих світляних цяток. І більше нічого, тільки чорне море й чорне небо, таке чорне, що навіть не розгледіти обрію, ніби вони пливли назустріч чорному екрану, от тільки з надр тієї темної безодні виривався вітер і дмухав йому в обличчя. На палубі нікого не було. Усі були внизу, либонь, вечеряли, подумав Том. Йому подобалось бути самому. Рука потихеньку оживала. Він ухопився за поручні в тому місці, де вони утворювали дугу, і вдихнув на повні груди. У ньому підіймалася якась відчайдушна хоробрість. Може, саме цієї миті диспетчер у радіорубці отримував повідомлення про арешт Тома Ріплі? Він стоятиме так само відважно, як стоїть зараз. А може, кинеться за борт, що коштуватиме йому неабиякої сміливості, і врятується? Хтозна. Слабкі сигнали з радіорубки вчувалися навіть на палубі. Біп-біп-біп… Він не боявся. Будь що буде. Саме так він і хотів пливти до Греції. Вдивлятися в неозорі простори темного моря і нічого не боятися — нічим не гірше, ніж споглядати, як на обрії вигулькують обриси таких омріяних грецьких островів. У легких червневих сутінках його уява малювала невеликі острівці, всипані будинками пагорби Афін, білі колони Акрополя.

На кораблі була одна літня англійка. Вона подорожувала в супроводі своєї сорокарічної незаміжньої доньки, яка була такою нервовою, що не могла спокійно позасмагати на палубі бодай п’ятнадцять хвилин, а щоразу підскакувала, гучно заявляючи, що «йде прогулятися». Її мати, навпаки, була навдивовижу спокійною і дуже повільно пересувалася. Її права нога була частково паралізованою і трохи коротшою за ліву, тому вона носила на тій нозі черевик із товстим підбором і завжди ходила з ціпком. У Нью-Йорку такі люди страшенно дратували його своєю неквапливістю і майже бездоганними манерами, але зараз Том залюбки проводив із нею час. Вони сиділи на палубі, і він годинами слухав її розповіді про життя в Англії та про Грецію, яку вона востаннє відвідувала 1926 року. Часом вони неспішно прогулювалися палубою, жіночка опиралася на його руку й без упину перепрошувала, що завдає йому стільки клопоту, але було видно, що їй подобалась така увага. А донька, звісно ж, дуже втішилась, що хтось узявся панькатися з її матір’ю замість неї.