Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Але надходив ранок і Том знову був у доброму гуморі. З іншого боку, непогано, що Мардж так наївно повірила, ніби Дікі всі ці місяці сидів у Римі. Та й вона, без сумніву, зберегла його листи й за потреби точно покаже їх Мак-Каррону. То були чудові листи, пригадав Том. Він тішився, що тоді не пожалів на них зусиль і часу. Мардж, безперечно, дуже йому знадобилася. Добре, що він опустив черевика того дня, коли вона знайшла персні Дікі.

Щоранку з вікна своєї спальні він спостерігав, як над заспаним містом здіймалося сонце, як воно продиралося крізь зимовий туман, щоб кілька годин посвітити, і такий спокійний початок дня був для нього провісником безтурботного майбутнього. Весна була вже не за горами, й одного ранку, одного чудового ранку, кращого за всі інші, він покине цей будинок і вирушить до Греції.

Шостого дня після від’їзду містера Ґрінліфа, увечері, Том сам зателефонував йому до Рима. Містер Ґрінліф не міг повідомити йому нічого нового, та він цього й не сподівався. Мардж поїхала додому. Том подумав, що газети щось та й писатимуть про справу Дікі доти, доки містер Ґрінліф залишатиметься в Італії, хоча в них уже не було жодних сенсаційних новин.

— Як почувається ваша дружина? — запитав Том.

— Непогано. Проте всі ці хвилювання теж дають про себе знати. Я говорив з нею якраз учора.

— Мені дуже шкода, — сказав Том і подумав, що варто написати їй гарного листа, таке собі дружнє послання, щоб підтримати її, доки не повернувся містер Ґрінліф. Чому ж він не додумався до цього раніше?

Містер Ґрінліф сказав, що поїде наприкінці тижня, дорогою зазирнувши до Парижа, де французька поліція теж веде пошуки Дікі. Мак-Каррон поїде з ним, і якщо в Парижі вони не довідаються нічого нового, то обидва повернуться до Штатів.

— Мені, та й, думаю, всім іншим, зрозуміло, — сказав містер Ґрінліф, — що він або помер, або десь переховується. Сумніваюся, що є ще якесь місце у світі, де б не було оголошено про його розшук. Ну, хіба що за винятком Росії. Господи, він же ніколи не цікавився тією країною, правда?

— Росією? Здається, ні.

То, значить, містер Ґрінліф вважав, що Дікі або помер, або перебуває чортзна-де, то й біс із ним. Причому, судячи з їхньої розмови, він радше схилявся до варіанта «то й біс із ним».

Того ж вечора Том пішов навідати Пітера Сміта-Кінґслі. У Пітера було кілька англійських газет, які він іноді отримував від друзів, і в одній із них була фотографія Тома, який виштовхував за двері фотографа «Оджі». Італійські газети теж публікували той знімок. Та сама фотографія потрапила й до американських видань. Боб та Клео надіслали йому вирізки з нью-йоркських таблоїдів. Усі ці перипетії здавалися їм дуже захопливими.

— Мені це вже сидить у печінках, — сказав Том. — Я залишаюся тут тільки з чемності й на той випадок, якщо поліції знадобиться моя допомога. Нехай ще якісь репортери тільки спробують вдертися до мого дому, я зустріну їх на порозі з рушницею. — Він справді був роздратований, і це вчувалося у його голосі.

— Я тебе чудово розумію, — сказав Пітер. — Знаєш, наприкінці травня я повертаюся додому. Ти міг би поїхати зі мною, якщо хочеш, і якийсь час погостювати в мене в Ірландії. Я буду тільки радий. Запевняю, у нас там дуже тихо.

Том глянув на нього. Пітер уже розповідав йому про свій старий ірландський замок і навіть показував його світлини. Раптом у його думках зблиснули, ніби давно забутий кошмар, спогади про їхні з Дікі стосунки, страхітливі спогади, що не давали йому спокою. Адже те саме могло трапитися і з Пітером — чесним, довірливим, щедрим Пітером. От тільки зовнішньо він зовсім не був на нього схожий. Та одного вечора, задля розваги Пітера, він зімітував його акцент і взявся копіювати його манери, постійно закидаючи набік голову, як той завжди робив, коли щось розповідав. Це добряче насмішило Пітера. Тепер він подумав, що не варто було цього робити. Йому стало соромно за той вечір і за те, що він навіть на секунду подумав, що Пітер міг повторити долю Дікі.

— Дякую, — сказав Том. — Однак я краще побуду на самоті. Я сумую за своїм другом Дікі. Мені так його бракує. — Зненацька він ледь не розплакався. Він пригадав посмішку Дікі того дня, коли вони нарешті порозумілися і він розказав йому, що то містер Ґрінліф відправив його до Італії. Він пригадав їхню першу шалену мандрівку до Рима. Він із приємністю пригадав навіть ті півгодини в барі готелю «Карлтон» у Каннах, коли Дікі був страшенно знуджений і весь час мовчав. Але ж справді він сам до того спричинився, адже це він, Том, притягнув його туди, хоч Дікі зовсім не хотів на Лазуровий берег. Якби ж йому вистачило клепки не тягнути Дікі на оглядини міста, якби ж він не був таким квапливим і таким жадібним, якби не вигадував неіснуючого роману Дікі та Мардж і зачекав, коли вони самі віддаляться одне від одного, то всього цього могло б не статися. Він міг би бути з Дікі до кінця своїх днів, насолоджуватись мандрами й розкішним життям. Якби ж він тоді не натягнув на себе одяг Дікі…