Галина Пагутяк - Діти

Я все розумію. Весна! Даник, звісно, з нею не побереться. Старі не дозволять, загризуть. Мені більше до вподоби молоденькі дівчатка. Кажу: «Данику, ти хоч би мені якусь підшукав. Познайом мене зі своєю сестрою. Гарна дівчина!» — «Ти що здурів??! Вона не для таких, як ти. Спробуй тільки глянути на неї своїми котячими очима, зуби повибиваю!» — «Іди ти… На себе краще подивись. Прилип до своєї Вірки, не одірвеш. Ще татом станеш». Побились ми з ним тоді. Даник так і пішов з розквашеною губою до коханки. Та й мені, звісна річ, дісталось.

На другий день поїхали ми хліб розвозити. Даник запух та ще й надувся, мов індик. Вже забув, як я його колись виручав з біди. Нічого, прийде ще коза до воза!

А було так… Після Восьмого березня приходить Даник на роботу. Я теж відзначив свято, але по мені не дуже було видно. Ото підходить до мене Даник і каже: «Виручай, Діма!» — «А що таке сталось?» — «Після роботи підеш зі мною, куди я скажу?» — «Та піду… Похмелитись хочеш?» — «Ага, похмелитись…» Смішно мені стало: «Та чого ти, дурний, питаєш? Звісно, піду!»

Після роботи зайшли ми в магазин. Даник купив за свої пляшку вина.

«А не мало буде?» — питаю. «Дивися, щоб не було забагато».

Поки ми вийшли, Даник сказав: «До мене вчора гості приїздили, ясно? Не продай!»

Я спочатку не второпав: «Що не продай?» — «Мене!» — «A-а, до неї підемо?… Ти що, боїшся?» — «Не те що боюсь, а при тобі легше буде…»

Не хотілось мені в чужі справи носа пхати. Приходимо. Даник дзвонить так легенько, один разочок… «Вона не почує…»

Е, ні, почула… Відчинила Вірка двері, як глянула, мені аж холодно стало. Думаю, зараз вхопить нас обох за барки і спустить зі сходів. «Ти диви, — каже, — гості дорогі! Та ще вдвох. А більше з собою не привели?» — «Вірцю, таке діло… — зменшився вдвоє мій Даник, — прийшли поздоровити з Восьмим березня… Впусти…» — «Ви через рік би прийшли!» — «Хай Діма скаже, що я вчора не міг… Гості приїхали…» — «Падло ти, Даник! Такий, як усі. Ані квіточки мені не подарував, то я собі на базарі купила. Сама й сиділа вчора цілий день, дивилася у вікно, як люди святкують…»

Мені аж смішно стало. Вірці — квіти! Анекдот. У нас не кожен хлопець дівчині квіти купить. Не заведено. А тут Вірці… Вона себе в обиду не дасть. Сили, як в доброго хлопа.

Даник мовчить, ні гу-гу, хіба очима кліпає, теж дивується.

«Та й не треба мені твоїх квітів! Краще розкажи приятелю, як ти бабам на роботі кофточки імпортні продаєш. Я дістаю, а ти продаєш. Чи, може, він тобі допомагає?»

«Ага, — думаю, — ясно, звідки в Даника гроші: я щось чув, та недочув».

Глянув я на Даника, а той червоний, як буряк. «Йди, Дімко, надвір… Я тут сам…»

Я пішов. І тут мені стрель у голову: «Розкусив? Даника, значить, розкусив. Ради цього варто було пертися в другий кінець міста».

Я аж сів на лавку. Якесь мале років шести, не більше, бродило по калюжах. Саме-самісіньке. Вже ті калюжі позмерзалися, вечір, а воно ходило собі. Може, то був Вірчин син, не знаю, але таке потішне мале. Саме бавилося, щось собі під ніс бурмотіло. Я змерз, а воно ні…

А Даника я так і не дочекався. Напевно, помирилися, бо не чутно було, щоб Вірка посуд била.

Всі звикли вважати мене щасливою. Ще би, мій батько — директор маслокомбінату, і я з першого разу не поступила в інститут?.. Для мого одягу не вистачає місця в шафі, батьки вдовольняють всі мої забаганки. На день народження мені дарують різні золоті речі. Все в мене є. Тільки нудно деколи стає. Невелике то щастя жити в такій провінційній дірі, як наше місто, де нема куди й вийти.

Влітку я, звичайно, не сиджу вдома. Відпочиваю на морі, в гарній компанії, і ледве не плачу, коли доводиться вертатись назад. Нудно!

Приїду з лекцій: включаю магнітофон (це вже другий, перший я подарувала одному хлопцеві на деталі). Зробила людині радість. Люблю робити комусь приємність. Отож, вмикаю магнітофон, лягаю на німецьку тахту і нудьгую.

Досить простягнути руку до телефону — і хтось прийде. В мене повно знайомих, але всі вже набридли. Ті ж самі і в свято, і в будень. Однаково говорять, однаково п’ють, їдять. Анекдоти й ті в них однакові. Їм би випити на дурничку і комусь позаздрити. Те, чому вони так заздрять, мене анітрохи не тішить. Набридло!

Всі вони якісь несправжні. Принаймні вдають силоміць, що не схожі на інших жителів міста. Я їм цього ніколи не говорила і ніколи не скажу. Що буде, коли вони мене покинуть? В мене ж нічого більше нема. Та й не можу я бути сама. Аж подумати страшно — мені двадцять років, а я ще не зустріла такої людини, яка б могла мені сподобатися. Всі хлопці якісь такі безхарактерні, навіть постояти за себе не вміють. Бігають за мною, ніби цуцики. Я вже не вірю, що на світі є справжні мужчини. Вони, напевно, розучились самі вирішувати.