Галина Пагутяк - Діти

Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.

10. ХІІ . Сьогодні неділя.

Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.

Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.

Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!

Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.

12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.

Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.

І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..

Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.

Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?

Ой, чую кроки! Тато!

Ховаю щоденник…

13. XII . Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.

Мені так соромно стало перед нею, ніби це я двійку схопила. Дала собі слово, що кожного дня присвячу Соні одну годину. Була в неї. Соня спочатку показала мені свій гардероб, а потім прийшла її мама і вгостила мене чаєм з тістечками.

Що за людина ота Соня! Ні хвилинки не може посидіти спокійно. Я змушена була пригрозити їй, що поскаржуся класному керівнику, то вона вгамувалась.

Пояснила їй одну теорему. Збудіть мене о другій годині ночі, і я розкажу все від «а» до «б». Як чогось не знатиму, то до ранку сидітиму, а вивчу. Соня ж раптом заявила, що в неї розболілась голова.

14. XII . Я не нахаба, але прийшла до Соні і наступного дня. Вона чомусь дуже мені зраділа і потягнула до кімнати. Я зайшла і всміхнулась: там сидів її брат з ще якимось хлопцем!

Ні, не буду про це писати! Словом, я перелякалась і втекла. Соня бігла за мною і реготала, як навіжена. Виявляється, я забула перевзутися. Я більше ніколи до неї не піду!

18. ХІІ. Зараз мені дуже соромно. Яка я дика! Ніхто мені нічого поганого не хотів робити. Все трапилось цілком випадково, і Соня тут ні в чому не винна.

А що, як це навмисне? Не маю з ким навіть порадитись. Щоденник? Але ж це я його пишу і чужих думок там нема.

Соня, здається, декому встигла розповісти про мою поведінку. А може, я помиляюсь?

От усе «може» та й «може»! Коли я нарешті буду знати, як воно є насправді, а не дофантазовувати?! От Соня все знає, не подумаєш, що їй тільки 16 років. З усіма знайде спільну мову, весела…

Дивно, я завжди намагаюсь відшукати в ній щось хороше, щоб принизити себе. І виявляється, що вона розумна, а я дурна.

Не хочу навіть перечитувати написане, щоб не розчаруватись ще більше.

Мама любить повторювати: «Люда у нас ще не вийшла з перехідного віку». Я для неї школярка з бантиком в косах.

Ну, чому я така недобра? Чим більше думаю про себе, тим більше ненавиджу. За це мене ніхто не любитиме. Треба бути доброю, чесною і відвертою, як… як хто? Як Дон-Кіхот!

20. ХІІ. Зустріла на вулиці Сониного брата. У нього гарне ім’я — Данило, а всі його кличуть, як кота, — «Даник». Щось є в ньому від кота, така ж хода, м’яка і насторожена. Ні, він не схожий на інших! Може, я помиляюсь, але він якийсь сильний і навіть гордий.