Галина Пагутяк - Діти

Проте сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би взяти й піти поруч з дідом, вдихаючи запах його кирзових чобіт, тютюну, слухаючи лагідний голос.

Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Піднявши голову, він одразу ж метнувся під кущ і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.

— Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука, ще сіті розставляє?

— Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я ледве не оглух.

— Літак?

— Літак, а все одно страшно. Ще впаде…

— Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Ще такого не було! Слухай, тобі нічим не пахне?

— Рибою, — признався лис. — І димом.

— Та я не про те! Літак тут нічим не побризкав?

Лис понюхав.

— Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?

— Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!

— Та що ви кажете?!

Лису дуже кортіло з кимось відвести душу. Павук не вельми йому подобався. Мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику павутину на вуха і хвіст.

— Гербіциди кляті, бодай їм добра не було. Отак просто з літака сиплють нам погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?

— Ні, вуйку.

— Я теж не знаю, на яку твар їх сиплють. Як нанюхався їх, то вже більше нічого не внюхаю… Раніше мушка була як мед солоденька, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.

— Ой вуйку, я так само волів би не бути лисом!

— А ким би ти волів бути? — поцікавився Павук.

— Всім, не лисом. Може, людиною, а може, й кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла…

— Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.

«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обплутувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно обсновує його павутиною.

— Слухайте, а добре було б, якби я людиною став? Га, вуйку?

— Ти що, здурів? Ті люди — як перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Бігають, як навіжені. Я чого у ліс втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вичищає. Сидиш собі, тчеш павутину, їси, потім знову тчеш, потім знову їси… Нікуди не треба спішити…

— О-ох! — зітхнув лис.

— Ти чого охкаєш?

— Я би вік отак сидів на сонячній галявині!

— А, що вже кому… Мені більше в затінку подобається…

— Мабуть, краще бути кущиком… — вирішив лис.

— То ставай!

— Як стати?

— Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Може, повірять…

— Ні, не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять, що я кущ.

— Е-е, помиляєшся, голубе!.. Художник не кожному вгодить, а під кущем кожен захисток знайде.

— Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені би ваш розум…

— То стань павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може б, і був розумніший.

— Ой, правда ваша! — зітхнув лис. — Але мені б краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.

— Е ні, як вже кущ, то кущ, — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону…

— Яке листя? — не зрозумів Мацько.

— Шерсть у тебе відтепер листям стала. Ясно? Листя в тебе по-осінньому жовте.

— Руде.

— Один дідько, чи руде, чи жовте. То, може б, ти перемалювався, чи що, на зелене? А то ніхто не повірить, що ти кущ.

— Я перемалююся. Мені що! Я ж, можна сказати, художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав радісно лис, аж павутина порвалася.

— Ой, вибачте, вуйку…

— Нічого, нічого… Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай, кущику!

— Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.

Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів собі в садку на стільчику і був певен, що лис, коли перемалюється, обов’язково зайде йому показатись. Дід, просто смішно, ще дотепер шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, сам принесе відерце, коли перемалюється. Ой, швидше би!

Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім сказав: «Якби знав, то тоді б свою рогатку дав». Хитрий який! Лис би втік і більше б не прийшов…