Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Коли її машина нарешті під’їхала, він лежав у ліжку й дослухався до дихання дітей - стихійного, несвідомого, - чекаючи, коли воно його заколише. Він наслухав, як вона заходить у темний будинок, як наливає на кухні воду ковшем у склянку. Коли Сан Мун відчинила двері до спальні, він намацав коробку сірників і витяг один.

- Не треба, - сказала вона.

Він злякався, що її якось скалічили чи лишили на ній якийсь знак і вона намагається приховати те, що їй заподіяли.

- У тебе все гаразд?

- Усе чудово, - запевнила вона.

Він слухав, як вона перевдягається в спальне. Попри темряву він міг добре уявити, як вона роздягається й вішає одяг на спинку стільця, як утримує рівновагу, спираючись на стіну, одягаючи через ноги те, у чому спатиме. Відчував, як вона в темряві торкається облич дітей, перевіряючи, чи все в них добре, чи міцно вони сплять.

Коли вона вже була під ковдрою, він засвітив свічку, і ось вона з’явилася перед його очима в золотистому світлі.

- Куди тебе возили? - питав він. - Що з тобою зробили?

Вдивляючись у її лице, він шукав ознак того, через що вона була змушена пройти.

- Він мене не скривдив, - промовила вона. - Просто дав мені зазирнути в майбутнє.

Ґа побачив: на тлі стіни висіли три чосон-оти: два якісь темні й один білий.

- То частина майбутнього? - спитав він.

- Це - костюми, які я маю вдягти завтра: синій, білий і червоний. Чи не буду я в цьому схожа на патріотичного екскурсовода в Музеї війни?

- То ти не вдягнеш своє сріблясте?

Вона похитала головою.

- І ти залишиш наш край у такому образі, якого він від тебе хоче… - промовив він. - Звичайно, я розумію, що тобі хотілося по-іншому, але головне - ти полетиш! Ти ж не передумала, ні? Ти ж летиш, правда?

- Ми летимо, правда? - спитала своєю чергою вона.

Тут щось привернуло її увагу. Вона звела очі на порожню полицю:

- А де ж персики?

Він відповів не одразу.

- Я викинув банку з балкона, - сказав він. - Нам вони вже не знадобляться.

Вона тривожно подивилася на нього:

- А що коли хтось знайде і з’їсть їх?

- А я спочатку банку відкрив, - додав він, - так що там усе розлилося.

Сан Мун зробила різкий рух головою:

- Ти кажеш мені неправду?

- Ну що ти!

- Чи можу я тобі й далі довіряти?

- Я їх викинув, бо ми не підемо цим шляхом, - сказав він. - Ми обираємо інший, який веде до життя, схожого на американське кіно.

Вона лягла на спину й стала дивитись у стелю.

- А ти? - спитав він. - Чому ти мені не скажеш, що він з тобою зробив?

Вона підтягла ковдру вище й учепилася в неї.

- Він тебе торкався?

- У світі бувають деякі речі, - промовила вона. - Що про них розповідати?

Ґа хотів, щоб вона продовжила, але далі вона не сказала нічого.

Через якийсь час вона зітхнула.

- Настав час мені поговорити з тобою інтимно, - сказала вона. - Великий Керівник знає про мене чимало. Коли ми будемо в безпеці на літаку, я тобі розповім свою історію, якщо хочеш. А сьогодні я розповім тобі таке, чого він не знає.

Вона витягла шию й дмухнула на свічку.

- Великий Керівник не має й гадки, що мій чоловік із командиром Паком змовилися проти нього. Не знає він, що я терпіти не можу нескінченного караоке, що я для свого задоволення жодної пісні в ньому не співала ні разу. Не знає він, що його жінка раніше все надсилала мені листи - ставила на них його печатку, щоб я відкрила, але я не відкрила жодного її послання. Він ніколи не дізнається, як я вимикаю слух, коли він починає розкривати мені свої огидні секрети. Ніколи не скажу, як я тебе ненавиділа за те, що ти змусив мене їсти квітку, як я зневажала тебе за те, що через тебе зламала свою клятву ніколи більше не їсти як голодна.

Ґа хотів засвітити свічку, щоб знати, злиться вона чи їй страшно.

- Якби ж я знав…

- Не перебивай, - сказала вона. - Я не зможу цього сказати, якщо ти мене зупиниш. Він не знає, що річчю, якою надзвичайно дорожила моя мати, була сталева цитра. Там було сімнадцять струн, і в її чорний лак можна було дивитись, як у дзеркало. Уночі перед смертю моєї сестрички мій батько напустив повну кімнату пари, варячи запашні трави, а мати наповнила її музикою санджо, вона люто боролася з темрявою, з її лоба лив піт, зблискували металеві струни. Той звук кидав виклик світанку, котрий забрав життя її малої доньки. Великий Керівник не знає, що вві сні я шукаю сестричку. Щоразу, не знаходячи, прокидаюся. Ніколи не скажу йому, що ця музика в моїй голові й до сьогодні.

Великий Керівник знає мою історію загалом, основні факти. Знає, що мою бабусю забрали в Японію як жінку для втіхи. Але йому ніколи не зрозуміти, через що вона пройшла, чому вона повернулася на батьківщину, знаючи тільки пісні розпуки й відчаю. Оскільки говорити про ці роки вона не могла, то для її дочок важливо було знати ці пісні. І передати їх вона могла тільки без слів: після війни навіть просто за знання японської мови могли вбити. Вона, проте, навчила їх нот і дала вміння передавати музикою відчуття відсутніх слів. Цього навчила її Японія: зробити так, щоб у звуку струни лунало те, чого не можна сказати вголос, зберігати в музиці те, що проковтнула війна. Великий Керівник не знає, що саме за це мистецтво він мене цінує.