Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Не знає він і того, що коли він уперше почув мій спів, то співала я для мами, замкненої в іншому вагоні ешелону, щоб вона не впадала у відчай. Нас там були тисячі - нас везли до виправного табору, в усіх ще не висохла кров на надірваних вухах. То сталося після того, як старшу сестру за її красу вивезли до Пхеньяна. Після того як ми на сімейній раді дійшли згоди, що тато спробує перевезти за кордон меншу сестричку. І це було після того, як те зробити не вдалося і ми нашу малу втратили, а батька засудили як утікача - а ми з мамою стали родиною втікача. То була довга дорога, така довга, що на дах сідали ворони, ходили туди-сюди й позирали у вентиляцію на нас - наче ми якісь цвіркуни, до яких вони не можуть дістати. Мама опинилася в іншому вагоні. Розмовляти було заборонено, але співати дозволялось. Я час від часу співала «Аріран» - подавала їй знак, що жива. А вона співала у відповідь, щоб я знала, що вона зі мною.

Наш ешелон з’їхав на паралельну колію, щоб пропустити інший. А то виявився бронепоїзд Великого Керівника, і він зупинився, щоб провідники порадилися щодо дальшого шляху. Вагонами потяглися чутки, людей проймала тиха паніка. Усі говорили дедалі гучніше, гадаючи, що ж робиться в сусідніх вагонах, чи не виводять там людей кудись, і я заспівала на повну силу, сподіваючись, що мама мене почує за цими тривожними голосами.

Раптом двері нашого вагона відчинилися, і охоронці кинули найближчого на підлогу, щоб став на коліна. Коли всім наказали вклонитися, ми так і вчинили. І тут у прямокутнику яскравого світла з’явився Великий Керівник.

«Чи не співочу пташину чув я? - спитав він. - Скажіть мені, хто з вас ця печальна птаха?»

Ніхто не обізвався.

«Хто оздобив народну мелодію таким сильним почуттям? - питав Великий Керівник, ідучи між рядами людей, що стояли на колінах. - Яка людина змогла настільки очистити людський дух і влити його в міхи патріотичного запалу? Будь ласка, хто-небудь, доспівайте пісню. Як мені жити, якщо я не почую її кінця?»

Стоячи на колінах, уся в сльозах, я заспівала:

Великий Керівник усміхався, заплющивши очі. Я не знала, що гірше - розчарувати його чи потішити. Знала тільки, що мамі без мене не жити.

Коли я доспівала, Великий Керівник, здається, не почув тихого відгуку з іншого вагона.

Мене відвели в його особистий вагон, де вікна були такі товсті, що світло крізь них пробивалося зелене й неприродне. Він попросив мене прочитати вголос слова з повісті, надрукованій на машинці. Повість називалася «Далекі тирани». Як він не відчув, наскільки від мене смерділо - сечею, голодом, який отруює подих, вилазячи з горла? Я промовила ті слова, хоча в тому стані вони для мене нічого не означали. Я ледве дочитала речення, не зомлівши.

Тоді Великий Керівник вигукнув: «Браво!» - й зааплодував.

«Скажіть мені, - звернувся він до мене. - Скажіть, що ви запам’ятаєте ці слова, скажіть, що погодитеся на цю роль!»

Ну як він не розумів - я собі навіть не уявляла, що таке кіно, чула тільки революційні опери по радіо? Звідки мені було знати, що в бронепоїзді є й інші вагони, облаштовані до значно менш шляхетних занять, ніж читання сценарію?

Тут Великий Керівник зробив широкий, театральний жест:

«Звичайно, такою є тонкість цієї форми мистецтва, що мої слова стають вашими . Люди побачать вас на екрані й пам’ятатимуть лише почуття у вашому голосі, у якому оживають мої слова».

Потяг піді мною почав рухатися.

«Будь ласка! - майже закричала я. - Моя мати повинна бути в безпеці!»

«Звичайно, - сказав він. - Я когось пошлю перевірити, як вона».

Не знаю, що на мене найшло. Я подивилася йому просто в очі.

«Повинна весь час бути в безпеці!» - сказала я.

Він здивовано й знову захоплено всміхнувся.

«Весь час!» - погодився він.

Я побачила, як він реагує на умови. Він розумів мову правил.

«Тоді я це зроблю, - сказала я йому. - Тоді я зіграю цю роль».

Ось так він мене «відкрив». З якою ніжністю згадує Великий Керівник цей момент, наче його мудрість і прозріння врятували мене від якогось стихійного лиха на зразок землетрусу. Цю історію він роками любив згадувати, коли усамітнювався зі мною в оперній ложі чи в небі на своєму особистому дирижаблі, цю історію щасливої зустрічі двох поїздів.