Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Я розумію, вас слово вивело з в’язниці. Але ж як вам стало духу піти саме в дім Сан Мун? Що ви їй сказали, щойно вбивши її чоловіка? - спитав я командира Ґа.

Командир Ґа вже не лежав у ліжку. Ми курили, прихилившись до протилежних стін кімнатчини.

- А куди я ще міг піти? - здивувався він. - Що я ще міг сказати, крім правди?

- А вона як відреагувала?

- Упала й заплакала.

- Ну, звичайно. А як ви дійшли до того, що полоскали рот з однієї склянки?

- З однієї склянки?

- Ви розумієте, про що я, - сказав я йому. - Що ви зробили, щоб жінка вас покохала, навіть знаючи, що ви завдавали людям болю?

- У вас є кохана людина? - спитав мене командир Ґа.

- Тут запитую я, - попередив я, але ж не міг я дати йому зрозуміти, що такої людини в мене немає. Злегка кивнув йому, мовляв, ми ж обидва чоловіки, еге ж?

- Тоді ж вона кохає вас, попри те, що ви робите?

- А що я роблю? Я людям допомагаю. Рятую їх від варварства тих звірюк із Пубйоку. Я перетворив допит на точну науку. От у вас усі зуби на місці, правильно? Вам ніхто не обмотував пальці дротом, так що вони набрякали, синіли й німіли? Я просто питаю, як вона вас покохала. Ви ж - чоловік на заміну. Ніхто таких по-справжньому не кохає. Усім важливий тільки перший.

Командир Ґа став говорити про кохання, але раптом голос його перетворився в моїх вухах на якісь атмосферні потріскування. Мені нічого не чулося, в уяві поставала думка, що, може, у моїх батьків колись були інші сім’ї, інші діти, яких вони втратили, а я був пізньою, порожньою заміною. Це могло пояснювати їхній поважний вік і те, що, коли вони дивилися на мене, вони наче помічали, що чогось бракує. І той страх у їхніх очах - чи не той це нестерпний страх втратити й мене теж, страх і розуміння того, що ще однієї такої втрати вони не переживуть?

Сів на метро до Центрального архіву й знайшов особисті справи батьків. До вечора читав їх і побачив ще одну причину, чому необхідно укладати біографії громадян: у тих папках було повно дат, печаток, нерозбірливих знімків і цитат з повідомлень інформантів, доповідей з будинків, комітетів заводу, райвідділів, добровольчих загонів і парткомів. Але справжньої інформації про них не було: незрозуміло, хто ці двоє стареньких, що привело їх із Манпхо працювати на конвеєрі заводу Свідчення Слави Машин. Хоча, зрештою, єдина печатка з пхеньянського пологового будинку стосувалася мене.

Повернувшись до свого підрозділу, пішов до кімнати відпочинку Пубйоку, де поміняв свою табличку «Слідчий № 6» із «чергує» на «не чергує». К. Кі й Сержант сміялися разом, але коли я зайшов, то одразу затихли. Що тут скажеш - сексизм. К. Кі була без свого халата й умостилася в одному з пубйоківських крісел так, що жодна деталь її фігури не лишалася непоміченою.

У Сержанта рука була перемотана свіжим пластиром. Навіть із геть сивою головою, навіть перед самою пенсією він знову її зламав. Він говорив зміненим голосом, наче від особи руки: «Чи одвірок мене побив? Чи одвірок мене любив?»

К. Кі ледве стримувала сміх.

На пубйоківських полицях замість посібників із допиту стояли батареї пляшок «рьоксону». Тож можна собі уявити, як розгортатимуться події ввечері: обличчя розчервоніються, з караоке-машини витягнуть кілька патріотичних пісеньок, і невдовзі К. Кі гратиме з пубйоківцями в п’яний настільний теніс, і всі зберуться повитріщатися на її груди, які особливо добре видно, коли вона нахиляється для хитрого удару отією своєю гарячою червоною ракеткою.

- Що, викреслите вже кого-небудь зі списку? - спитала мене К. Кі.

Тепер уже настала Сержантова черга сміятися.

На цей момент я пропустив приготування вечері для батьків, і оскільки метро вже не ходило, то мав перетнути все місто в темряві, щоб допомогти їм перед сном сходити в туалет. Але коли поглянув на дошку, то вперше за кілька тижнів усвідомив свій справжній обсяг роботи. У мене одинадцять справ у процесі! На весь Пубйок справа була тільки одна - якийсь бідака, котрого кинули до ранку відкисати в погану яму. Пубйоківці закривають справу протягом сорока п’яти хвилин - просто тягнуть людину в «цех» і потім допомагають утримати ручку, щоб підписав протокол за кілька секунд перед тим, як залишити цей світ. Але тут, дивлячись на цей список імен, мені стало ясно, як далеко завела мене одержимість Ґа. Найдовшою моєю відкритою справою була військова медсестра з Пханмунджома, яку звинувачували в заграванні через кордон із південнокорейським офіцером у ДМЗ. Казали, що вона махала йому мізинцем і посилала такі потужні повітряні поцілунки, що вони перелітали всі мінні поля. Справді, то була найдавніша в списку моїх справ, і саме тому я її відкладав. Розташування медсестри було позначене як «нижня камера», і мені стало зрозуміло, що п’ять днів там не був. Знову виставив навпроти себе «чергує» й пішов звідти, перш ніж могло початися нове хихотіння.