Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Оця, - пояснювала вона, - від самого Великого Керівника.

- А за що?

Вона знизала плечима.

- Причепи її зверху, - сказав він.

Вона звела догори брови - яке мудре рішення! - і зробила, як він сказав.

- А оцю вручив генерал Ґук за хоробрі вчинки, не уточнюючи які.

Від її уваги й краси він навіть розгубився. Забув, хто він і в якій ситуації перебуває.

- Ти гадаєш, - спитав він, - що я хоробрий і не потребую уточнень?

Вона застібнула йому нагрудну кишеню й поправила краватку.

- Не знаю, - сказала вона, - друг ти моєму чоловікові чи ворог. Але ти мужчина й повинен пообіцяти мені захищати моїх дітей. Те, що сталося сьогодні, - такого ніколи більше не повинно бути.

Він показав на велику медаль, яку вона йому не причепила. То була рубінова зірка на тлі полум’я Чучхе.

- А що це? - спитав.

- Будь ласка, - сказала вона. - Просто пообіцяй мені.

Він кивнув і не відвів від неї очей.

- Це медаль за перемогу над Кімурою в Японії, - пояснила вона, - хоча насправді за те, що ти після цього не дезертирував. Ця медаль - просто частина комплексу.

- Якого комплексу?

- Оцей будинок, - пояснила вона, - твоя посада, інше всяке…

- Дезертирував? Хто б міг залишити тебе?

- Гарне питання, - відказала Сан Мун. - Але в той час моя рука ще не належала командирові Ґа.

- Я переміг Кімуру, еге? То почепи мені її!

- Ні, - сказала вона.

Ґа кивнув, довіряючи її думці.

- Пістолет мені треба? - спитав він.

Вона похитала головою.

Перед виходом вони зупинилися подивитися на золотий пояс, підсвічений за склом. Він був розташований так, щоб гість, заходячи в дім, передусім помічав його.

- Мій чоловік… - почала Сан Мун, але не доказала.

Її настрій осяяв салон автомобіля. Сонце сідало, але в небі ще залишалася світла блакить. Ґа в армії водив лише великі машини, але пристосувався, попри те, що маленька коробка передач від «лади» заїдала з двигуном «мерседеса». А всередині машина була оздоблена чудово: панель із червоного дерева, інкрустована перламутром. Спочатку Сан Мун хотіла сісти сама на заднє сидіння, але він умовив її перебратися наперед, до нього, кажучи, що в Америці жінки сидять так поряд зі своїми чоловіками.

- Чи подобається тобі ця машина, цей «мустанг»? - спитав він. - Американці роблять найкращі машини. Цю там дуже поважають.

- Я знаю цю машину, - сказала вона. - Я в ній раніше була.

- Сумніваюся, - сказав Ґа. Вони їхали серпантином із гори з такою швидкістю, щоб не опинятися в хмарі пилу, яка вставала за ними.

- Це ж, напевне, єдиний «мустанг» у Пхеньяні. Великий Керівник замовив його, щоб справляти враження на американців, щоб показати, мовляв, ми можемо й у нас такі машини робити, навіть потужніші.

Сан Мун провела руками по оббивці. Вона опустила дзеркальце й подивилася на себе.

- Ні, - промовила вона. - Це та сама машина. То була декорація до одного з моїх фільмів, там, де американці відступають і Мак-Артура ловлять, коли він тікає. Той боягуз тікав саме в оцій машині. У мене була сцена просто на оцьому сидінні. Я мала поцілувати зрадника, щоб добути інформацію. Той фільм знімався багато років тому…

Розмови про кіно помітно зіпсували їй настрій.

Вони проїхали понад цвинтарем Мучеників Революції. Почесна варта з позолоченими гвинтівками вже пішла додому на ніч, і в довгих тінях бронзових надгробків де-не-де виникали якісь люди. У сутінках ці примарні фігури, пригнувшись, рухалися швидкими перебіжками, підбираючи квіти з могил.

- Ну весь час крадуть квіти! - відзначила Сан Мун, коли вони проїжджали повз. - Просто гидко. Тут лежить мій двоюрідний дід. Ти ж розумієш, що це означає для наших предків, як це, певне, ображає їх?

Ґа спитав її:

- А як ти гадаєш, навіщо вони крадуть квіти?

- Так у тому ж і річ, навіщо? Кому це треба? Що в країні коїться?

Він швидко озирнувся на неї, перевіряючи, чи справді вона не розуміє. Вона ніколи не була такою голодною, щоб з’їсти квітку? Вона не знає, що можна їсти стокротки, лілії, братки й нагідки? Що людина, коли голодна, може з’їсти яскраву фіалку, навіть гірке стебло кульбаби чи ягоду шипшини?

Вони переїхали міст Чхонню, попрямували в південну частину міста й знову проїхали міст коло Янґакто. Був час вечері, у повітрі пахло димом. Навіть у присмерку Тедонґан нагадав йому про стоячу воду в шахтах, чорну, мов руда, і холодну.

Вона сказала виїхати на вулицю Сосон у бік вулиці Путон, але серед великих багатоквартирних будинків на вулиці Чхолліма щось важко вдарило об капот їхньої машини.