Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Артуша справді нехай перевертається із заздрості. Цей новоявлений Мікель зліпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвірцях наших, а на всіх отих личаківських, ваганьковських, включно із Пер-Лашез, — на всіх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас.

— А що ти якусь непонятку пробелькотів? Ти вчив мене того клятого піару — усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потім, як з отим, — Гоші, було, не дай поїсти, що він любив понад життя, а дай покепкувати над президентами України. — Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. — Тут же глибокоінтелектуально розреготався.

— Ви, напевне, маєте на увазі Пер-Лашез? — Едік миттєво зорієнтувався у тому, на чому наголосив народний депутат.

— Во-во. Шо то за пер?

— То так цвинтар у Парижі називається. Там Карл Маркс похований.

Капець відчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудиція його підводить:

— Почекай. А чого в Парижі? Нас у Тобольську на заняттях з політпросвєта вчили, що він — німецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищі, бо у Парижі, видно, недешево?

— Правильно вас учили комісари КПРС у процесі перевиховання з метою формування у вашій особі свідомого будівника комунізму. Карл Маркс народився і жив у Німеччині. А вмер у Франції. То так буває із різного роду заблудами. Але нам той бібліотекар із його диктатурою пролетаріату — не рівня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батьківщині, про що ми й потурбуємось, — випалив політтехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-міжнародній темі, яка містила потужний внутрішній потенціал відкату.

— Що ти сказав, гнідьониш? — Бичачі очі Капця налилися вмить кров’ю, оскільки подібні філософські сентенції він був навчений сприймати буквально.

— Та ви мене не так зрозуміли! — вигукнув кандидат у могильники чільного представника дикого капіталізму. — То я винуватий, що таке бовкнув — ніби ми потурбуємось, щоб ви той… Дійсно дурня якась. Живіть собі на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, і ми — коло вас. Я мав на увазі, що, як було сказано на поминках у Артуші, ваше завдання виконано.

Капцеві відлягло при згадуванні спочилого товариша по бізнесу. Його упокоєння на рівні рефлексу Гоша заніс у картотеці своєї специфічної свідомості у реєстр особистих життєвих подвигів, тому такі спомини так само рефлекторно породжували тільки позитивні емоції. Така вже доля депутатська — під купол можна було потрапити тільки по трупах братанів. Зазіваєшся — і пропадеш безвісти під кількома шарами — за європейською технологією їх має бути шістнадцять — під шарами асфальту на хайвею.

— Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого італьяшку виписав з Італії? Ну, Едік, ти дайош. Кадр ти ценнєйший. Нічого не скажеш. То мій правильний вибір з тим піаром, будь він неладний. Так зови його немєдлєнно.

— Тільки він по-нашому ні бельмеса. Я буду усе перекладати, — із притиском на останньому слові оприлюднив інструкцію переговорів Едік.

Треба ж було такому трапитися, що італієць насправді був внуком останнього генсека Компартії Італії — найбільшої у Західній Європі — товариша Берлінгуера, тому вчився у часи Брежнєва у початкових класах у спецшколі в Москві і тому, як на зло, володів російською майже без словника.

Але він не володів досконало іншою мовою — мовою «розпилу», якою здійснювалися ринкові реформи на пострадянському просторі, і передовсім у сфері впровадження іноземних інвестицій у технологічно відсталий на 100 років народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому італійцеві у процесі переговорів найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофічного прозорою мовою їхнього західного бізнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто відкату, у чому, власне, й полягає вся історична філософія нашої стратегічної інтеграції в ЄС і, зокрема, у цьому контексті монументального поховання нардепа прозахідної орієнтації Капця на кращих архітектурних традиціях європейської цивілізації, у яку ми прагнемо.

— А ти шо, шариш по-італьянськи? — щиро висловив свій подив Петро Павлович.

Енциклопедичність знань Едіка його все-таки радувала, бо це усвідомлення давало йому переконання, що він недаремно платить гроші такому піар-поліглоту. Звідки йому було знати, що Карасяєв мав за плечима тільки середню школу міліції, де у програмі навчання була єдина мова — російська, зате, як випускник цієї ментовської бурси, він набув блискучу професійну практику на тривалій службі у колонії посиленого режиму, що й стало відмінною базою майбутнього політтехнолога для сучасних передових бізнесменів, переважно зеків. Він їх, своїх нафаршированих клієнтів, просто дуже добре знав і розумів ще із зони, а тому міг говорити з ними на всіх мовах світу.