Василь Базів: Брати, або Могила для «тушки»

— Ну зви того умніка.

Капець гордився своїм піар-менеджером і політтехнологом, як може тішитися шанована людина кмітливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря.

Бувало, зберуться у «баньці» народні депутати із ворожих на людях і дружніх позаочі фракцій і хваляться своїми медіа-кілерами, як гладіаторами. На ринку політичних колізеїв ці бійці невидимого фронту мали свою ціну, і кожному парламентському патрицію хотілося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парній Гоша перекупив свого Едю у донецького олігарха. Подвійний відвалив тариф і не шкодує. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лічноє собєсєдованіє», виявилося, що він усе життя за бабки Донбасу мочив бандерівців, падло. А тепер-от треба стрілять у протилежну сторону.

— Петре Павловичу, не журіться, — я в темі. Усю брудну білизну вчорашніх господарів знаю на нюх. А школа боротьби із такими вроді би нациками, як ви, озброїла мене знаннями, які породили у моєму переконаному світогляді палку любов до українського буржуазного націоналізму, у табір якого ви потрапили волею електоральної необхідності.

То був справжній універсал найвищого ґатунку, бо свій медійний гарпун розвертав на 180 градусів, навіть оком не моргнувши. Гоша так звик до цієї супроводжуючої особи, що не міг кроку без нього ступити. «Як там Едік?» — цю фразу він міг повторювати сотні разів на день, бо політтехнолог його персонально-ручний мав відповіді на всі запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своєю неабиякою удачею.

— Піар-привіт, Петре Павловичу, — Едік аж іскрився спозарання. — Як вам спалося? Що навідалось у сні солодкому?

— Не тринди. Шо за італьяшка? — щільніше замотуючись перед грядущим іноземцем у золотистий халат, пробурмотів бос. Один турок на Східному базарі у Стамбулі переконав українського «візира», що це і є сутана того самого султана, котрий втріскався у нашу героїчну Роксолану.

— Діло делікатне. Нехай Сікач посторожить вас у коридорі. — На ці слова напарника боді-гард вишкірив свою вставну щелепу, але на виконання мовчазного кивка шефа ретирувався за двері.

— Пригадуєте, шеф, коли грохнули Артура і ми на поминки їздили? — розпочав Едік, як і належиться політтехнологу, із витоків питання. — То треба віддати належне, Петре Павловичу, глибині душі вашого серця. Артуша був паскуда рідкісна. Тому його й ліквідували, але ви віддали шану його пам’яті, хоча, ви пам’ятаєте, писали тоді, що то Сікача робота. По почерку, мовляв, видно. І бізнес його попав до вас нібито підозріло. Але то проза. Я не про те. Я про вічне. Тоді ви розчулились і по дорозі додому із похорону ділилися, що вас вразило в момент прощання із другом. Пам’ятаєте склеп, у який засунули Артура?

— А, да-да. От відгрохав, падло, гробище. Як же не помню. — То був той випадок, коли Едік Гошу філігранно зачепив за живе. — Бізнес ми, конєшно, забрали, а склеп той прихопить не випадало. Куди того Артушу викидати? На вулицю? Було би не по-християнськи. І опять же по твоїй часті — для іміджу удар, якби взнала общественость.

— Дуже правильна розкладка, тому тоді ви мені доручення дали. Щоб усякі там артуші в гробу перевернулися від заздрості. Доручили, значить, попрацювати креативному центру мозковому. Але так, як ви кажете, по-взрослому. Щоб ахнули, як писав великий Кобзар, мертві, живі і ненароджені, — було видно, що клієнт, як називав Едік кожного наступного нардепа, визрів, занурюючись у похоронні спогади.

— Так ти поработав? Артуші, говорять, той саркофаг на гробу спорудив нєкий великий народний лауреат зі Львова, що Бандеру зліпив на Привокзальній.

— Та що там лауреат. Ви ж мене знаєте, Петре Павловичу. У мене масштаб міжнародного класу. — Для себе особисто Карасяєв виділяв подумки ключове слово «міжнародний», бо йшлося про світові тарифи, які за визначенням мусять бути у рази вищими, ніж внутрішньополітичні. — Не буду сперечатися із вами, коли ви кажете, що ваш піар-менеджер — то як Мессі у «Барселоні». Ви знаєте, скільки підвалювало всіляких різних олігархів, щоб переманить мене, але я працюю тільки з вами і тільки для вас.

— Хвали мене, язичку, — ліберально поплескував по плечу підлеглого бос. — Нє, ти молоток у мене, Едічка. А вот, кстаті, чого ти оце, як ти кажеш, зі мною і на мене работаєш? От як ти об’ясниш?

Едік зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду він виголошував кожному своєму клієнту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись від кайфу: