Інґеборґ Бахман - Синхрон

Вона не розгортала того аркушика в літаку, але коли чекала в Орлі перед транспортером на валізи й шукала в кишені хустинку, витягла маленький папірчик, розгорнула й прочитала, ошелешена й нічого не розуміючи:

Я вас кохаю.

Я вас завжди кохав.

Хустинку також тримала в руці і вже не пам’ятала, навіщо її шукала, ага, так, ніби протяг, і вона ледь не почала чхати, але тоді враз запхала папірчика й хустинку до кишені, бо побачила, злякавшись до смерті, що до неї прямує Філіп, який спочатку взяв енергійно її валізи й поставив їх на візка, а тоді притиснув до себе Елізабет і довго й міцно її цілував, посеред усіх людей, що проходили повз них, ніби вони самі й нікого немає, і запхав язика так глибоко їй до вуст, що вона його відштовхнула, бо здавалося, що задихнеться. Мовила, хапаючи повітря: але навіщо, не треба було, навіщо ти поїхав в Орлі, лише тому що я прилітаю! Філіп котив візка з валізами до виходу, а вона бігла поруч і повторювала: я абсолютно не розумію, чому ти женеш в Орлі, ми ж би пізніше в місті… Філіп кинувся на пошуки таксі й випадково знайшов, і в таксі взявся цілувати її ще раз, так само ненаситно, і вона більше не впиралась. Тоді енергійно заговорив: а тепер скажи, що сталося, навіщо була потрібна та телеграма, я ледь не збожеволів від переживання! Вона випросталась і мовила вражено: Що ти не кажеш? Усе доволі просто, мені було страшенно нудно, і немає нічого несподіваного в тому, що в селі буває нудно, тільки тому я попросила.

Але Філіп не був глупий, що-що, але глупим він не був, а тому глянув на неї з недовірою і далі не вгавав: Але щось таки сталося. Не бреши мені.

Вона дивилась у вікно й не відповідала, вдавала, ніби її страшенно цікавить нічна вулиця, перенасичена автомобілями й неоновими вогнями.

Філіп сказав: навіть по тому, як ти поводишся, все видно.

Оскільки відповіді знову не було, постановив, що наполягати далі небезпечно, і взявся принаймні розповідати про фільм, бо ж мав бажання про нього розповісти, і зрештою чому все має залежати від поганого настрою Елізабет, але на червоному світлі, коли він доволі докладно переповів загалом усі новини, повторив ще раз: але щось таки сталося.

Вона сказала голосно й категорично: та Боже ж мій, по-перше, майже ніколи нічого не стається, а якщо й стається, тоді сталася купа всього в тебе, і я дуже рада, дуже, лише — вона на хвильку замовкла — лише справжні, справжні речі не відбуваються або відбуваються запізно.

Ти закохалася в якогось тірольця? — запитав Філіп, бо тепер вона принаймні щось каже, але вона з огидою подумала про Жан-П’єра, як він їй одного разу торочив щось жалісливо про якусь «tyrolienne», яка взагалі не була тіролькою, а тоді з сумом подумала про Дювальє, який так часто й жартівливо казав: це моя маленька здібна tyrolienne! Філіпові вона сказала: ні, не закохалась, на жаль, mon cheri, навіть у тірольця не закохалась.

І мляво додала, щоб знову налаштуватися на буденний тон із ним: лише, не знаю, як маю тобі сказати, тепер одразу, думаю, в мене буде шалено багато роботи, ти ж знаєш, яка в мене робота, але будь ласка, не треба такого розчарованого обличчя, не треба, будь ласка!

Філіп мовив лагідно: ні, та cherie, я лише хвилювався дуже, а тому й телефонував так часто, бо щовечора так кепсько мені було без тебе, без твоїх порад, ти мені ще ніколи не була так потрібна, як цими останніми днями. (Елізабет подумала без злості, але ж і перебільшує, бо це був не перший раз, коли вона була йому потрібна, як ще ніколи досі.) Брехати тобі, це було б так підлотно, думаю, я зробив величезну дурницю, і мушу тобі відразу ж сказати, а телефоном, телефоном я не міг, бо розумів, яка ти щаслива там, у своєму сільському житті. Йдеться про Лу.

Елізабет, яка нарешті відчула себе в Парижі, побачила знайомі вулиці і зрозуміла, що невдовзі буде вдома, мовила розсіяно і співчутливо: з нею щось негаразд, вона хвора, в неї проблеми?

Ні, з цим усе гаразд, сказав Філіп, але все якось так ідіотично, бо їй нічого не доходить, спочатку ті всі дівчатка вдають з себе таких дуже сучасних і вільних, вони, мовляв, вище буржуазних уявлень, а тоді вимагають одруження й наче в театральних мелодрамах з минулого сторіччя насилають на тебе батька, старого Маршана, вибач, тобто Клода, він увірвався до мене як месник за зганьблену честь своєї дочки, ти ж його знаєш, тобто, ти знаєш його краще за мене. (Протягом якоїсь миті Елізабет і Філіп дивились одне на одного як змовники, але лише протягом невизначеної миті, оскільки і він, і вона знали, що кожний з них думає, коли чує ім’я Маршан.) Мабуть, усі чоловіки стають, на жаль, старомодними, коли йдеться про їхніх дочок! Елізабет його перебила: то що з Лу? Філіп сказав прямо: Вона вагітна. Маршан же мене ненавидить, і я, звісно, не хотів стояти як ідіот перед тим багатющим капіталістом, я йому сказав, що навіть не думаю уникати відповідальності, оскільки я попри все, і хоч нічого й не маю…