Брет Істон Елліс - Американський психопат

Беру сьогоднішній примірник «Пост» зі скляного стелажа для журналів від «Смітлі Вотсон» і шукаю рубрику пліток; мою увагу привертає стаття про останні зустрічі з цими дивними істотами — почасти птахами, почасти гризунами, переважно голубами з щурячими головами й хвостами, — яких спочатку бачили в Гарлемі, але тепер вони впевнено просуваються до центру міста. До статті додано зернисту фотографію однієї з цих штук, але експерти, як запевняє «Пост», переконані, що це все — розіграш. Мого страху це, як завжди, не вгамовує, навпаки, якийсь безіменний жах викликає те, що хтось змарнував стільки часу й сил на те, щоб усе продумати: підробити світлину (і зробити це доволі паршиво, бо ця штука схожа на довбаний Біґмак), надіслати її в редакцію «Пост», щоб «Пост» потім вирішили оприлюднити цю історію (збори, суперечки, спокуса відмінити все це в останню хвилину?), надрукувати фото, написати щось про нього, опитати експертів, зрештою розмістити статтю на третій сторінці сьогоднішнього випуску, щоб її обговорювали за сотнями тисяч обідів у місті. Я згортаю газету і просто лежу, знесилений всім цим.

Двері кабінету відчиняються, заходить дівчина, яку я раніше не бачив, — через прикриті повіки я відзначаю, що це приваблива молода італійка. Сівши біля моїх ніг, вона всміхається і починає педикюр. Горішнє світло вона вимкнула, лишивши стратегічно розташовані лампи, що освітлюють мої ноги, руки та обличчя, в кімнаті стало темно, і неможливо сказати, яке у неї тіло — видно лише, що на ній високі черевики на ґудзиках від «Мод Фризон» з сірої замші та чорної шкіри. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про вбивче НЛО. Заходить Хельга.

— Містере Бейтмен, — каже Хельга, — як ваші справи?

— Чудово, Хельго, — відповідаю я, напружуючи м’язи живота та грудної клітини.

У мене заплющені очі, тож це має такий вигляд, наче вони рухаються самі собою і я не можу їх вгамувати. Однак Хельга м’яко накидає халат на мої об’ємні груди і застібає на всі ґудзики, прикидаючись, що не помічає коливань під чистою, засмаглою шкірою.

— Ви так скоро повернулися, — каже вона.

— Я був тут два дні тому, — збентежено кажу я.

— Знаю, але… — вона замовкає і миє руки. — Не зважайте.

— Хельго? — запитую я.

— Так, містере Бейтмен?

— Коли я сюди заходив, помітив біля сусідніх дверей пару чоловічих лоферів із золотими торочками від «Берґдорф Ґудмен», їх виставили на чистку. Чиї вони?

— Містера Ерлангера, — каже Хельга.

— Ерлангера з «Леманз»?

— Ні, містера Ерлангера з «Саломон Бразерс».

— Я колись казав тобі, що хочу вдягнути велику жовту маску з усміхненим обличчям, поставити CD-версію «Не хвилюйся, будь щасливим» Боббі Мак-Ферріна, взяти дівчину і собаку — байдуже яку, колі, чау-чау, шарпея, — приєднати до них апарат штучного кровообігу і поміняти їхню кров, розумієш, закачати до тіла дівки собачу кров і навпаки, я ніколи тобі про це не казав?

Говорячи, я чую, як дівчина, що заклопотана моїми ногами, мугикає собі під ніс одну з пісень зі «Знедолених», а потім Хельга проводить зволоженим ватним тампоном по моєму носі, низько схиляється, вивчаючи мої пори. Я нестямно регочу, потім глибоко вдихаю і торкаюсь своїх грудей, очікуючи, що серце буде шалено й нетерпляче битись, але — нічого, ані поштовху.

— Тсс, містере Бейтмен, — каже Хельга, протираючи моє обличчя теплою губкою з люфи, вона спочатку трохи колеться, а потім охолоджує обличчя. — Розслабтеся.

— Гаразд, — кажу я. — Я розслаблений.

— Містере Бейтмен, — муркоче Хельга. — У вас такий чудовий тон шкіри. Можна спитати, скільки вам років?

— Двадцять шість.

— Ось у чому справа. Шкіра така чиста, така гладенька… — Вона зітхає. — Просто розслабтесь.

Мене відносить, наче течією, очі закочуються, фонова версія пісні «Не хвилюйся, крихітко» вимиває з мене всі погані думки, і я починаю думати лише про хороше — про столик, замовлений на сьогодні для нас із Сесілією Ваґнер, дівчиною Маркуса Хальберстама, про пюре з ріпи у кафе на Юніон-сквер, про катання на лижах з гори Баттермілк в Аспені минулого Різдва, про новий компакт-диск «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз», про спідниці від «Айк Бехар», «Джозеф Аббуд», «Ральф Лорен», про фігуристих, змащених олією красунь, що лижуть одна одній вульву та зад під різким світлом прожекторів, про гори руколи та кінзи, про лінію моєї засмаги і те, як виглядають м’язи моєї спини, коли світло у ванній падає на них під правильним кутом, про руки Хельги, що пестять гладеньку шкіру мого обличчя, змащуючи лосьйоном, втираючи креми й тоніки, про захоплений шепіт: «О, містере Бейтмен, у вас таке чисте й гладеньке обличчя, таке чисте…», про те, що я не живу в парку трейлерів, чи не працюю в боулінгу, чи не ходжу на хокейні матчі, чи не їм реберця барбекю, про те, як будівля «Ей-ті енд Ті» виглядає опівночі й лише опівночі. Заходить Дженні, починає робити мені манікюр, спочатку підрізає та підпилює нігті, потім шліфує спеціальним диском, щоб край був гладеньким.