Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Фенікс. Дженет Лі [75] Американська акторка, володарка премії «Оскар» за роль Меріон Крейн у трилері Альфреда Гічкока «Психо». була з Фенікса… — я затинаюсь і продовжую: — Її зарізали в душі. Паршива вийшла сцена.

Ще пауза.

— Кров виглядала несправжньою.

— Слухай, Патріку, — каже Луїс, він кладе мені в руку носовичок, мої пальці стиснені в кулак, який розслабляє його дотик. — Ми з Дібблом наступного тижня вечеряємо в клубі «Єль». Не хочеш приєднатися?

— Звісно.

Я думаю про ноги Кортні, вони розставлені, вони охоплюють моє обличчя, і коли я дивлюсь на Луїса, на якусь коротку мить його голова схожа на піхву, що говорить, і це лякає мене мало не до смерті й змушує сказати хоч щось, витираючи піт з чола.

— Гарний… костюм, Луїсе.

Останнє, про що я міг би думати.

Він дивиться на мене ошелешений і раптом шаріється, соромиться і торкається лацкана піджака.

— Дякую, Пат. Ти теж маєш чудовий вигляд… як завжди.

Коли він простягає руку, щоб торкнутися моєї краватки, я перехоплюю її в повітрі і кажу:

— Компліменту було достатньо.

Заходить Рід Томпсон у двобортному шерстяному картатому костюмі на чотири ґудзики, смугастій бавовняній сорочці та шовковій краватці, все від «Армані», у непоказних синіх бавовняних шкарпетках від «Інтервовен» та чорних черевиках від «Ферраґамо», точнісінько таких, як мої, з примірником «Волл-стрит джорнел» в акуратно наманікюреній руці, через другу елегантно перекинуте широке твідове пальто від «Білл Кайзермен». Він киває нам і сідає навпроти. Трохи згодом приходить Тодд Бродерік у шерстяному смугастому двобортному костюмі, смугастій попліновій сорочці та шовковій краватці, все від «Поло», з ефектною лляною нагрудною хусткою, здається, теж від «Поло». Далі — Мак-Дермотт зі свіжим номером журналу «Нью-Йорк» та ранковим числом «Файненшл таймс», у нових окулярах «Олівер Піплз» без діоптрій із оправою червоного дерева, в однобортному чорно-білому шерстяному костюмі з орнаментом «гусячі лапки» та лацканами з розрізом, у смугастій бавовняній сорочці з косим комірцем та шовковій краватці з орнаментом пейслі, дизайн і пошиття — «Джон Рейл».

Я посміхаюсь до Мак-Дермотта, який із похмурим обличчям вмощується навпроти мене. Він зітхає і розгортає свою газету, читає мовчки. З того, що я не почув від нього ані «привіт», ані «доброго ранку», можна сказати, що він злиться, і підозрюю, що це пов’язано зі мною. Зрештою, відчуваючи, що Луїс зараз про щось запитає, я повертаюся до Мак-Дермотта.

— Мак-Дермотте, що не так? — дурнувато всміхаюсь я. — Черга до «Стермастера» зранку була надто довгою?

— Хто сказав, що щось не так? — гугнявить Мак-Дермотт, гортаючи сторінки «Файненшл таймс».

— Послухай, — кажу я, нахиляючись до нього. — Я вже вибачився за те, що кричав на тебе через піцу в «Пастелях».

— Хто сказав, що справа в цьому? — напружено питає він.

— Я думав, ми у всьому розібрались, — шепочу я, стискаючи бильце його стільця, і одночасно посміхаюсь до Томпсона. — Вибач, що я образив піцу в «Пастелях». Так добре?

— Хто сказав, що справа в цьому? — повторює він.

— Тоді що сталося, Мак-Дермотте? — шепочу я і помічаю, як щось рухається в мене за спиною.

Я рахую до трьох, тоді розвертаюсь, саме тоді, коли Луїс схиляється до мене, намагаючись підслухати. Він знає, що я його спіймав, і повільно відкидається на спинку стільця з винуватим виглядом.

— Мак-Дермотте, це ж сміховинно, — шепочу я. — Ти не можеш і досі злитися на мене, бо я думаю, що піца у «Пастелях»… хрумка.

— Крихка, — каже він, кидаючи на мене погляд. — Ти сказав, що вона крихка.

— Вибач, але це правда. Вона така. Ти ж читав огляд у «Таймс», так?

— Тримай, — він дістає з кишені й передає мені відксерену статтю. — Я хотів довести, що ти неправий. Прочитай це.

— Що це? — питаю я, розгортаючи аркуш.

— Стаття про твого героя, Дональда Трампа, — шкіриться Мак-Дермотт.

— Я бачу, — кажу я обачливо. — Дивно, чому я її досі не читав.

— І… — Мак-Дермотт пробігає статтю очима і жестом звинувачення вказує на нижній абзац, обведений червоним чорнилом. — Як думаєш, де подають найкращу піцу на Мангеттені, на думку Дональда Трампа?

— Дай я прочитаю, — зітхаю я, відмахуючись від нього. — Ти можеш помилятися. Жахливе фото.

— Бейтмене. Дивись. Я це обвів, — каже він.

Я прикидаюсь, що читаю цю довбану статтю, але насправді стаю все лютішим, тож доводиться повернути її Мак-Дермотту. Я роздратовано запитую: