Брет Істон Елліс - Американський психопат

Десь хвилину я вдаю, що не бачу її, потім нарешті опускаю свої темні окуляри і відкашлююсь:

— Так? Щось ще, Джин?

— Ти сьогодні буркотун, — вона всміхається, сором’язливо кладе папку на стіл і стоїть, чекаючи, що я… що буду розважати її байками про минулий вечір?

— Так, простачко. Я сьогодні буркотун, — гарчу я, хапаючи папку, і кладу її у верхню шухляду.

Джин дивиться на мене, не розуміючи, а потім пригнічено каже:

— Телефонував Тед Медісон, і Джеймс Бейкер теж. Хочуть зустрітися з тобою у «Флютіз» о шостій.

Дивлячись на неї, я зітхаю:

— І що ти маєш зробити?

Вона нервово сміється, очі розширені.

— Я напевне не знаю…

— Джин, — я підводжусь і виводжу її з кабінету. — Що… ти… скажеш?

Це забирає якийсь час, але зрештою вона, налякана, здогадується:

— Просто… сказати… ні?

— Просто… скажи… ні, — киваю я, виштовхую її й голосно зачиняю двері.

Перш ніж піти на зустріч, я приймаю дві таблетки «Валіуму», запиваю водою «Пер’є», протираю обличчя лосьйоном, нанесеним на зволожену вату, потім додаю зволожувач. На мені твідовий шерстяний костюм і смугаста бавовняна сорочка, все — від «Ів Сен-Лоран», шовкова краватка від «Армані» та нові чорні черевики від «Ферраґамо». Я полощу зуби «Плаксом», потім чищу їх, а коли сякаюсь у носовичок від «Гермес» за сорок п’ять доларів, на ньому лишаються довгі, густі нитки крові та шмарклів. На жаль, носовичок — не подарунок. Але я щодня випиваю приблизно двадцять літрів води «Евіан», регулярно ходжу в солярій, і одна розгульна нічка не вплине на тон чи гладкість моєї шкіри. Колір обличчя все одно ідеальний. Три краплі «Візину» очищують очі. Пакет льоду підтягує шкіру. Все зводиться до того, що я почуваюся жахливо, але виглядаю чудово.

До залу засідань ради директорів я приходжу першим. Луїс Керрузерс йде за мною, наче цуценя, плутається під ногами і сідає поряд — тобто мені доводиться зняти навушники. На ньому спортивний шерстяний картатий піджак, шерстяні слакси, бавовняна сорочка від «Хуґо Босс» і краватка з орнаментом пейслі. Слакси, здається, від «Брукс Бразерс». Він починає теревенити про ресторан у Феніксі, «Лжепророки», і мені цікаво було б про нього послухати, але ж не від Луїса Керрузерса… Однак десять міліграмів «Валіуму» мені допоможуть. Вранці гостями «Шоу Патті Вінтерс» були нащадки членів «Загону Доннера» [72] Загін переселенців, який під час колонізаційного походу на захід Америки у 1846—1847 рр. заблокувала в горах заметіль. 44 людини загинуло; вважається, що збожеволілі від голоду люди під час цієї блокади практикували канібалізм. .

— Клієнти виявилися страшними селюками, що й не дивно, — каже Луїс. — Хотіли показати мені місцеву постановку «Знедолених», але ж я вже бачив цей мюзикл у Лондоні…

— Важко було дістати столик у «Лжепророках»? — перебиваю його я.

— Ні, зовсім ні, — відповідає він. — Ми пізно вечеряли.

— Що замовляв? — питаю я.

— Я взяв устриць-пашот, lotte [73] Мольва, риба родини Миневі ( фр. ). і горіховий тарт.

— Я чув, lotte в них смачна, — буркочу я, задумавшись.

— Клієнт взяв boudinblanc [74] Ковбаса з білого м’яса або птиці ( фр. ). , смажене курча та чизкейк.

— Чизкейк? — перепитую я, збентежений таким простим, мало не інопланетним списком. — А курча було з якимось соусом чи фруктами? Як вони були нарізані?

— Ні, Патріку, — каже Луїс, теж збентежений. — Воно було просто… смажене.

— А чизкейк з яким смаком? Він був підігрітий? — питаю я. — Чизкейк з рікоти? Козячого сиру? З квітами чи, може, кінзою?

— Ні, звичайний, — відповідає він і додає: — Патріку, ти спітнів.

— А вона що їла? — питаю я, ігноруючи його слова. — Дівка клієнта?

— Ну, вона взяла салат по-селянськи, гребінці та лимонний тарт, — каже Луїс.

— Гребінці були на грилі? Чи це було сашимі з гребінців? Чи вони були мариновані? — далі питаю я. — Чи може запечені?

— Ні, Патріку, — каже Луїс. — Вони були… смажені.

У кімнаті запала тиша, поки я намагаюся це осмислити, перш ніж, нарешті, запитати:

— Як це — смажені, Луїсе?

— Я точно не знаю, — відповідає він. — Здається, для цього потрібна… пательня.

— Вино? — питаю я.

— Білий совіньйон 85-го року, — каже він. — Йорданське. Дві пляшки.

— Машина? Ти орендував її у Феніксі?

— БМВ, — посміхається він. — Маленький чорний бумер.

— Круто, — буркочу я, згадуючи минулу ніч і як я повністю відключився на стоянці «У Нелл» — з рота йшла піна, я міг думати лише про комах, незліченну кількість комах, і бігав за голубами, з піною з рота бігав за голубами…