Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Усе гаразд.

— Добре. Тож я скажу інакше. — Я роблю ковток її сухого пива. — Гаразд. Чому я тобі подобаюся? — питаю я.

— Чому? — перепитує Джин.

— Так, — підтверджую я. — Чому?

— Ну…

На мою сорочку «Поло» падає крапля пива. Вона передає мені серветку. Цей практичний жест зворушує мене.

— Ти… турбуєшся про інших, — обережно каже вона. — Це дуже рідко трапляється у нашому… — Знов пауза. — Як на мене, гедоністичному світі. Це… Патріку, ти мене бентежиш.

Джин хитає головою, заплющує очі.

— Продовжуй, — підбурюю я. — Будь ласка, я хочу знати.

— Ти милий, — закочує очі Джин. — Це… сексуально… не знаю. І загадковість теж. — Тиша. — Я думаю… загадка… ти загадковий. — Тиша і зітхання. — І ти… поміркований, — вона усвідомлює щось і вже без страху дивиться просто на мене. — І мені здається, що сором’язливі чоловіки романтичні.

— То скільки у світі таких, як я? — знову питаю я. — Я справді таким здаюся?

— Патріку, — каже Джин. — Я б тобі не брехала.

— Ні, звісно ж, ні, але… здається… — Моя черга задумливо зітхати. — Я думаю… Знаєш, кажуть, що немає двох однакових сніжинок?

Вона киває.

— Ну, я не думаю, що це правда. Я думаю, що чимало сніжинок подібні між собою… і думаю, що чимало людей теж схожі.

Джин знову киває, хоча я бачу, що вона зовсім заплуталась.

— Зовнішність буває оманливою, — обережно визнаю я.

— Ні, — хитає головою Джин, вперше за весь цей час у чомусь впевнена. — Я не думаю, що вона оманлива. Ні.

— Іноді, Джин, — пояснюю я, — лінія, що відокремлює зовнішність, те, що ти бачиш, від реальності, якої ти не бачиш, буває нечіткою.

— Це неправда, — наполягає вона. — Це просто неправда.

— Дійсно? — посміхаюсь я.

— Раніше я так не думала, — каже вона. — Ще років десять тому. Але зараз думаю.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено питаю я. — Раніше?

…хвиля реальності. У мене дивне відчуття того, що це — ключовий момент мого життя, і я наляканий тим, що цілком можна назвати богоявленням. Я не можу запропонувати їй нічого цінного. Вперше я бачу Джин розкутою, вона видається сильнішою, не піддається контролю, вона хоче взяти мене з собою до нового, незнайомого краю — це жахлива непевність зовсім іншого світу. Я відчуваю, що вона хоче серйозно змінити моє життя — про це говорять її очі, і хоча я бачу в них правду, я знаю, що одного дня, дуже скоро, її теж підхопить ритм мого безумства. Мені треба лише мовчати про це, не заводити цю тему, однак вона робить мене слабшим, наче це вона вирішує, хто я такий, і своєрідним, впертим чином я готовий визнати, що відчуваю раптовий біль, щось стискається всередині, і, перш ніж можу це зупинити, я вже майже зачарований, зворушений тим, що можу прийняти її любов хоч і не відповісти взаємністю. Цікаво, чи хоч зараз, тут, у «Ніде», вона бачить, як темні хмари розвіюються в моїх очах. І хоча холодність, яку я завжди відчував, полишає мене, заціпеніння лишається і, певно, ніколи не зникне. Ці стосунки, певно, ні до чого не призведуть… нічого не змінять. Я уявляю собі її чистий запах, схожий на чай…

— Патріку… поговори зі мною… не треба так засмучуватись, — каже Джин.

— Здається… мені час… добре подивитись… на світ, який я створив, — зі сльозами видавлюю з себе я, довіряючись їй. — Я знайшов… півграма кокаїну… у своїй шафі… вчора.

Я міцно стискаю руки, утворюючи один великий кулак, кісточки побіліли.

— І що ти з ним зробив? — питає Джин.

Я кладу одну руку на стіл. Вона бере її у свою.

— Я викинув його. Викинув його геть. Я хотів його прийняти, — зітхаю я. — Але я викинув його.

Джин ніжно стискає мою руку.

— Патріку? — каже вона і веде руку вгору, доки не торкається мого ліктя.

Коли я знаходжу в собі силу подивитись на неї, мене вражає те, наскільки вона марно, нудно фізично красива, і в мене виникає питання: «Чому б не зупинитись на ній?» Відповідь: її тіло краще, ніж у багатьох інших знайомих мені дівчат. Ще одна: все одно незамінних немає. Ще: це не має значення. Джин сидить навпроти мене, похмура, але сповнена надій, нерішуча, мало не в сльозах. Я теж стискаю її руку, я зворушений тим, наскільки ж вона не знає зла. Їй треба пройти ще одне випробування.

— У тебе є дипломат? — сковтнувши, питаю я її.

— Ні, — каже вона. — Немає.

— У Евелін є дипломат, — згадую я.

— Справді?.. — питає Джин.

— А як щодо «Філофаксу [168] Марка записників-органайзерів. »?

— Маленький, — визнає вона.

— Дизайнерський? — підозріло питаю я.