Брет Істон Елліс - Американський психопат

Прайс і це обдумує.

— Маєш її номер?

Я записую його для нього і кажу:

— Тебе не було цілу вічність, Тіме. Що сталося?

Я знов помічаю пляму в нього на лобі, хоча у мене таке відчуття, якби я спитав когось, чи є вона там, він (чи вона) сказав би, що ні.

Прайс підводиться, бере папірець із номером.

— Я повернувся. Ти, видно, пропустив це. Втратив слід. Через переїзд, — він робить багатозначну паузу. — Я працюю на Робінсона. Його правиця, всяке таке.

— Будеш горішок? — пропоную я йому, у марній спробі приховати те, як мене ошелешило його самовдоволення.

Він плескає мене по спині.

— Ти безумець, Бейтмене. Тварина. Справжня тварина.

— Не заперечуватиму, — слабко сміюсь я, проводжаючи його до дверей.

Він йде, а я одночасно і розмірковую, і ні, над тим, що відбувається у світі Тіма Прайса, котрий насправді схожий на світ більшості з нас — великі ідеї, хлопчачі штуки, юнак відкриває світ і володіє ним.

Я повертаюсь із Центрального парку, у якому біля дитячого зоопарку, зовсім поряд від місця, де я вбив хлопчика Мак-Кефрі, я згодував собакам мозок Урсули. Я йду П’ятою авеню, нині близько четвертої дня, всі на вулиці якісь сумні, запах гниття в повітрі, на холодній бруківці лежать тіла, на милі й милі, деякі ворушаться, більшість — ні. Історія тоне, і мало хто неясно розуміє, що все погано. Низько над містом пролітають літаки, вирізняються на тлі сонця. Вітри проносяться П’ятою, звертають на П’ятдесят сьому вулицю. Зграї голубів злітають в уповільненому режимі й розсипаються небом. Запах смажених каштанів змішується з чадним газом. Я тільки нещодавно помітив, як змінився виднокіл. Милуюсь «Трамп-Тавер», вона висока, гордовито сяє у світлі пізнього дня. Перед нею двоє підлітків-розумників, ніґери, обдирають туристів у карти. Доводиться стримати бажання розстріляти їх.

Волоцюга, котрого я осліпив якось навесні, сидить, схрестивши ноги, на драній ковдрі на розі П’ятдесят п’ятої вулиці. Я підходжу ближче, дивлюсь на його пошрамоване обличчя і табличку під ним: «ВЕТЕРАН В’ЄТНАМУ ОСЛІПЛЕНИЙ У В’ЄТНАМІ. ПРОШУ ДОПОМОЖІТЬ. МИ ГОЛОДНІ ТА БЕЗДОМНІ». Ми? Тоді я помічаю собаку, який дивиться на мене з підозрою, а коли я наближаюся до його господаря, підводиться й гарчить. Коли я стою над бездомним, собака нарешті гавкає, скажено вимахуючи хвостом. Я опускаюсь навколішки, загрозливо підводжу руку. Пес задкує, лапи в нього криві.

Я витягнув гаманець і вдаю, що кидаю долар у порожню банку з-під кави, а потім розумію: нащо взагалі прикидатися? Ніхто сюди не дивиться, він точно. Я забираю долар, нахиляюсь вперед. Він відчуває мою присутність, припиняє трусити банкою. Темні окуляри на ньому анітрохи не приховують завдані мною рани. Ніс у нього настільки розтрощений, що я навіть не уявляю, як ним можна дихати.

— Ти ніколи не був у В’єтнамі, — шепочу я йому на вухо.

Після паузи, впродовж якої він мочиться у штани, а пес скавучить, волоцюга нарешті хрипить:

— Прошу… не робіть мені боляче.

— Чого б це я марнував на це час? — буркочу я з огидою.

Я йду геть від волоцюги, натомість помічаю дівчинку, яка палить сигарету й просить грошей.

— Кш! — кажу я їй.

— Кш! — відповідає вона.

У вранішньому «Шоу Патті Вінтерс» у маленькому кріслі сидів Малий Чіріо [170] Герой реклами сухих сніданків. і майже годину відповідав на запитання. Пізніше того ж дня жінці в шубі з норки та чорнобурки порізав обличчя розлючений активіст зелених перед готелем «Стенгоуп». Але зараз я, досі дивлячись на сліпого волоцюгу на іншому боці вулиці, купую шоколадний батончик «Дав», кокосовий, і знаходжу в ньому шматочок кістки.

У четвер увечері я зустрічаю Гарольда Кернса на вечірці в новому клубі під назвою «Кінець світу», який відкривається у Верхньому Іст-Сайді, у приміщенні, де раніше був заклад «У Петті». Я сиджу за столиком з Ніною Ґудріч та Джин, а Гарольд п’є шампанське біля бару. Я достатньо п’яний для того, щоб нарешті спитати його про те повідомлення, що його я лишив у нього на автовідповідачеві. Я перепрошую дівчат і підходжу до бару з іншого боку, зрозумівши, що мені потрібно підкріпитись мартіні, перш ніж обговорювати щось із Кернсом (тиждень у мене був дуже нестабільний — у понеділок я зрозумів, що схлипую, дивлячись серію «Альфа» [171] Комедійний серіал про прибульця. ). Я знервовано наближаюся. Гарольд вдягнув шерстяний костюм від «Дживз енд Гоукс», шовкову саржеву краватку, бавовняну сорочку, черевики від «Пол Стюарт»; він виглядає повнішим, ніж я його пам’ятаю.