Брет Істон Елліс - Американський психопат

— …і я не пам’ятаю, з ким саме ти говорив… це не має значення. Важливо те, що ти був дуже сильним і водночас… дуже милим, і тоді, здається, я вже знала, що…

Джин відкладає ложку, але я на неї не дивлюсь. Я спостерігаю за таксі, що їздять Бродвеєм, однак це не зупиняє того, що відбувається, бо Джин веде далі:

— Чимало людей, схоже… — Вона змовкає, і нерішуче продовжує: — Втратили зв’язок із життям, і я не хочу опинитися серед них.

Офіціант прибирає її тарілку, і вона додає:

— Я не хочу… постраждати.

Здається, я киваю.

— Я дізналась, що таке бути самою і… здається, я тебе кохаю.

Ці слова Джин каже швидко і якось натужно. Майже забобонно я повертаюся до неї, відпиваю зі склянки води «Евіан» і, не думаючи, з посмішкою кажу:

— Я кохаю іншу.

Наче хтось увімкнув прискорене відтворення, вона негайно сміється, відводить очі, присоромлена.

— Що ж, тоді вибач… Боже.

— Але… — тихо додаю я. — Тобі не варто боятися.

Джин підводить на мене очі, сповнена надії.

— З цим можна щось зробити, — кажу я. Тоді, не знаючи, навіщо я це сказав, дещо змінюю, одразу ж кажу: — Або не можна. Не знаю. Я чимало часу витратив на тебе, тож ти мені не зовсім байдужа.

Вона мовчки киває.

— Ніколи не плутай приязне ставлення з… пристрастю, — попереджаю її я. — Це може… погано скінчитися. Може… створити тобі проблеми.

Джин нічого не говорить, і я раптово відчуваю її сум, спокійний й тихий, наче денний сон.

— Що ти намагаєшся сказати? — нескладно питає вона й шаріється.

— Нічого. Просто… пояснюю тобі, що… зовнішність може бути оманлива.

Вона дивиться на «Таймс», що лежить, згорнутий на столі. Сторінки ледь ворушить вітерець.

— Чому… ти мені це кажеш?

Я відповідаю тактовно, мало не торкаюсь її руки, але вчасно зупиняюсь:

— Я просто хочу, щоб між нами не було непорозумінь.

Поряд проходить фігуриста дівчина. Я дивлюся на неї, потім повертаюся до Джин.

— Припини, не дивись на мене так. Тобі нема чого соромитись.

— Я не соромлюсь, — відповідає Джин, намагаючись поводитись, як звичайно. — Просто хочу знати, чи не розчарувала я тебе тим, що це визнала.

Чи зможе вона хоч колись зрозуміти, що я не можу розчаруватися, бо більше нема нічого такого, чого я б чекав?

— Ти небагато про мене знаєш, так? — грайливо питаю я.

— Я знаю достатньо, — спочатку відповідає Джин, але потім хитає головою. — Давай облишимо це. Я помилилась. Мені прикро. — Але наступної миті вона змінює рішення. — Я хочу знати більше, — серйозно каже вона.

Я обдумую це і питаю:

— Ти впевнена?

— Патріку, — каже вона, ледве дихаючи. — Я знаю, моє життя було б… значно порожнішим… без тебе.

Я обдумую і це, задумливо киваю.

— Я просто не можу… — Джин збентежено зупиняється. — Я не можу прикидатись, що цих почуттів нема, правда ж?

— Тсс…

…є ідея Патріка Бейтмена, певна абстракція, але справжнього мене нема — лише ця сутність, інколи ілюзорна, і хоча я можу сховати холод свого погляду і ви можете потиснути мені руку, відчуваючи плоть навколо своєї плоті, і, можливо, навіть думаєте, що наші життя схожі, — мене тут просто нема. Мені важко мати значення, на будь-якому рівні. Я фальшивка, вигадка. Я неможлива людська істота. Моя особистість — незавершений ескіз, моя безсердечність усталена й глибока. Моя совість, співчуття, мої надії давно зникли (певно, в Гарварді), якщо й були взагалі. Більше немає меж, які треба перетинати. Усе, що в мене було спільного з неконтрольованими та божевільними, зі злими та розпусними, весь той хаос, який я створив, і моя крайня до того байдужість — я перевершив усе це. Хоча однієї суворої істини я й досі дотримуюся: ніхто не в безпеці, спокути немає. І все одно мене нема в чому звинувачувати. Кожна модель людської поведінки мусить мати обґрунтування. Зло — це те, чим ти є? Чи те, що ти робиш? Мені постійно й гостро болить, і я не сподіваюся на існування кращого світу. Насправді я хочу ділитися своїм болем із іншими. Я хочу, щоб ніхто не втік. Але навіть визнавши це (а я визнав, численну кількість разів, із кожним своїм вчинком) і поглянувши в очі цій правді, катарсису я не мав. Я не отримую глибоких знань про себе самого, з цього відкриття не постає нове розуміння. У мене нема причин розповідати вам все це. Ця сповідь нічого не означає…

Я питаю Джин:

— Скільки в цьому світі таких, як я?

Вона мовчить, потім обережно відповідає:

— Не думаю… що хтось є?

Вона вгадує.

— Я скажу іна… Чекай, що в мене з зачіскою? — перебиваю я сам себе.