Брет Істон Елліс - Американський психопат

Двері ліфта відчиняються. Я обережно виходжу, дивлюсь, як вони зачиняються, тоді йду коридором до квартири Овена. Чую всередині голоси. Я притуляюся до стіни й зітхаю, у мене в кишені ключі, але я вже знаю, що замки змінили. Поки я думаю, що ж мені робити, тремчу, дивлюся на свої лофери — вони чорні, від «А. Тестоні», двері до квартири відчиняються, миттєво вибивають мене з нападу жалю до себе. Виходить брокер, жінка середнього віку, посміхається мені й дивиться у свій записник.

— Ви в мене на одинадцяту?

— Ні, — відповідаю я.

— Перепрошую, — каже вона і йде далі коридором, озирається на мене один раз із дивним виразом обличчя, потім зникає за поворотом. Я дивлюсь у квартиру. Серед вітальні щось обговорює пара років під тридцять. На ній шерстяний жакет, шовкова блуза, слакси з шерстяної фланелі «Армані», позолочені сережки, рукавички, в руках пляшка води «Евіан». Він вбраний у твідовий спортивний піджак, кашемірову жилетку, сорочку з бавовняного шамбре, краватку «Пол Стюарт», бавовняний плащ від «Аґнес Бі», перекинутий через руку. Квартира за ними здається ідеально чистою. Нові жалюзі, панелі зі штучної шкіри прибрані; але меблі, стінний живопис, низький скляний столик, стільці «Тонет», чорний шкіряний диван — усе лишилось, як було. Великий телевізор перенесли до вітальні, він працює, ледве чутно, зараз іде реклама, у якій пляма сходить із піджака і говорить на камеру, але це не відганяє від мене думок про те, що я робив із грудьми Крісті, з головою однієї з дівчат без носа, з відгризеними вухами, як зуби було видно через дірки там, де я відірвав плоть із її щелеп та щік, потоки крові по квартирі, сморід мертвого тіла, моя тривога і збентеження…

— Чим можу вам допомогти? — втручається брокер, певно, місіс Вульф.

У неї гостре, худе обличчя, великий ніс, неприємно реалістичний, густо нафарбовані губи, водянисто-блакитні очі. На ній жакет із шерстяного букле, блузка з митого шовку, туфлі, сережки, браслет, звідки? Не знаю. Їй, певно, ще нема сорока.

Я досі стою біля стіни й дивлюся на пару, яка зайшла назад до спальні, тож у вітальні порожньо. Я помічаю квіти у скляних вазах, їх тут десятки, вони заповнюють квартиру, і зі свого місця в коридорі відчуваю, як вони пахнуть. Місіс Вульф озирається, щоб подивитися, на що я витріщаюсь, і повертається до мене.

— Я шукаю… Пол Овен хіба не тут живе?

Тривала пауза, потім вона відповідає.

— Ні. Не тут.

Ще одна тривала пауза.

— Ви… впевнені? — питаю я і невпевнено додаю: — Я не… розумію.

Брокер щось усвідомлює, м’язи її обличчя стискаються. Очі звужуються, однак не заплющуються. Вона помітила хірургічну маску в моїй спітнілій руці й важко, різко дихає, не в змозі відвернутись. Щось тут точно неправильно. По телевізору йде реклама, чоловік тримає шматок тоста і каже дружині: «Гей, твоя правда… цей маргарин дійсно смачніший за лайно». Дружина всміхається.

— Ви побачили оголошення в «Таймс»? — питає брокер.

— Ні… тобто так. Так, побачив. У «Таймс», — затинаюсь я, збираючись з силами; троянди пахнуть, маскуючи щось значно огидніше. — Але ж… хіба Пол Овен не… не власник? — питаю я, якомога впевненіше.

Тривала пауза, і вона визнає:

— Не було ніякого оголошення в «Таймс».

Ми дивимось одне на одного безкінечно. Я певен, вона відчуває, що я щось скажу. Я бачив цей вигляд на обличчях інших. Це було в клубі? Вираз обличчя жертви? Чи це нещодавно було по телевізору? Чи, може, я бачив його у дзеркалі?

Схоже, минає принаймні година, перш ніж я знову можу говорити.

— Але це… його… — Я зупиняюся, серце пропускає удар, знов б’ється. — Його меблі.

Моя парасолька падає, я швидко піднімаю її.

— Гадаю, вам краще піти, — каже брокер.

— Гадаю… я хочу знати, що сталося. — Мені погано, груди та спина вкриті потом, одяг одразу стає мокрим.

— Не створюйте проблеми, — каже вона.

Усі межі, якщо вони взагалі колись були, раптом стають слабкими і зникають, відчуття того, що інші творять мою долю, не полишить мене до кінця дня. «Це… не… гра», — хочу кричати я, але не можу вдихнути, хоча вона цього не помічає. Я відвертаю обличчя. Мені потрібен відпочинок. Я не знаю, що сказати. Збентежений, я тягнуся до місіс Вульф, однак зупиняю руку на півдорозі, натомість, кладу її собі на груди, але я її не відчуваю, навіть коли послабляю краватку. Вона лежить там і тремтить, і я не можу цього припинити. Я шаріюсь, мені відібрало мову.

— Вам краще піти, — каже брокер.

Ми стоїмо в коридорі, одне навпроти одного.