Брет Істон Елліс - Американський психопат

Торрі отямлюється. Вона лежить на спині зв’язана, перегнута через край ліжка, обличчя скривавлене, бо я відрізав їй губи манікюрними ножицями. Тіффані, зашнурована шістьма парами підтяжок Пола, стогне від страху з іншого боку ліжка, заклякла від усвідомлення страшної реальності. Я хочу, щоб вона дивилася на те, що робитиму з Торрі, тож я поклав її так, щоб вона не могла цього уникнути. Як завжди, намагаюся зрозуміти цих дівчат, записуючи їхню смерть. Для Торрі та Тіффані я використовую ультра-мініатюрну камеру «Мінокс LX», плівку 9,5 мм, об’єктив 15 мм з фокусною відстанню 3,5, експонометр, вбудований нейтральний фільтр та штатив. У портативному програвачі для компакт-дисків, що лежить на столику біля ліжка, грає диск «Тревелін Вілберіз», щоб заглушити крики.

Я починаю з білування Торрі — роблю невеликі надрізи ножем для стейків і зрізаю шматочки шкіри й плоті з її ніг та живота, доки вона марно кричить тоненьким голосом, благаючи про допомогу, а я сподіваюся, що вона розуміє — її покарання доволі легке, порівняно з тим, що чекає на другу дівчину. Я поливаю Торрі перцевим спреєм, тоді намагаюся відрізати їй пальці манікюрними ножицями і зрештою ллю кислоту їй на живіт та статеві органи, однак все це навіть приблизно не вбиває її, тож вирішую вдарити її ножем у горло, але лезо ламається об кістку з лівого боку шиї, і я зупиняюся. Тіффані дивиться, як я нарешті відпилюю Торрі голову — фонтани крові лишають плями на стінах і навіть на стелі. Я підводжу голову вгору, наче приз, тоді беру свій член, пурпуровий від збудження, опустивши голову Торрі, вкладаю його у її кривавий рот і трахаю, доки не кінчаю, не вибухаю всередину. Навіть після цього мій прутень такий твердий, що я навіть можу ходити по залитій кров’ю кімнаті, начепивши на нього цю голову — вона тепла і невагома. Якийсь час це мене розважає, але мені треба відпочити, тож я знімаю голову, ставлю її на шафу з дуба та тикового дерева, а тоді сиджу в кріслі, голий і закривавлений, п’ю «Корону» і дивлюся канал «Ейч-бі-о», вголос скаржачись на те, що Овен не купив собі домашній кінотеатр.

Пізніше — зараз — я кажу Тіффані: «Я відпущу тебе, тсс…», гладжу її обличчя, слизьке від сліз та «Мейсу». Мене запалює думка про те, що на мить вона справді сповнена надії, аж поки не бачить, що в мене в руці запалений сірник із коробки, яку я взяв на барі в «Паліо», де ми пили минулої п’ятниці з Робертом Фарреллом та Робертом Прехтером. Я опускаю сірник до її очей, які вона інстинктивно заплющує, обпалюю їй брови та вії, тоді нарешті беру запальничку «Бік», підставляю до її очниць — повіки тримаю пальцями, щоб очі не заплющувались, опікаю собі в процесі великий палець та мізинець, — і тримаю, доки очі не вибухають. Вона ще притомна, я перекочую її на живіт, розставляю сідниці і вбиваю ділдо, яке я прив’язав до дошки, глибоко у задній прохід з допомогою пневматичного молотка. Тоді знову перевертаю її тіло, кволе від страху, обрізаю всю плоть навколо її рота, беру перфоратор із масивною насадкою і розширюю цю діру, поки вона труситься і протестує. Коли розміри діри вдовольняють мене і рот стає максимально широким, таким, що видно червоно-чорний тунель із покрученим язиком і поламаними зубами, я запускаю туди руку, глибоко в горло, по самісінький зап’ясток — весь цей час вона неконтрольовано трясе головою, але не може кусатись, відколи перфоратор вибив їй з ясен майже всі зуби. Тоді хапаю судини, що йдуть горлом, наче трубки, пальцями вивільняю їх і, схопивши зручніше, різко висмикую через роззявлений рот, тягну, доки шия не западає і не зникає, шкіра натягується й тріскається, хоч крові й небагато. Майже весь вміст шиї, враховуючи яремну вену, звисає в Тіффані з рота, її тіло починає здригатися, схоже на таргана, що лежить на спині, судомно труситься, розплавлені очі стікають обличчям, змішуючись зі сльозами та «Мейсом». Тоді я швидко, намагаючись не втрачати часу, вимикаю світло, і в темряві, перш ніж вона помре, розриваю їй живіт голими руками. Не можу сказати, що саме я роблю, але мої руки гарячі, покриті чимось, від них відходить мокре хлюпання.

Наслідки. Ані страху, ані збентеження. Затримуватися більше не можна, бо мені сьогодні чимало треба зробити: повернути відеокасети, позайматись у спортзалі, я обіцяв Жаннетт повести її на новий британський мюзикл на Бродвеї, треба десь замовити столик для вечері. Те, що лишилося від тіл, уже заклякло. Частина тіла Тіффані (здається, це її тіло, мені важко їх зараз розрізнити) провалилась усередину, і ребра, переважно розламані, стирчать назовні з того, що зосталося від живота, проштрикують груди. Голова прибита до стіни, пальці лежать колом навкруг програвача. Одне з тіл, те, що лежить на підлозі, випорожнилось, і, здається, вкрите слідами зубів там, де я дико в нього вгризався. Я вмочую руку в кров у животі одного з тіл і пишу стікаючими червоними літерами на стіні вітальні, над панелями зі штучної шкіри слова: «Я ПОВЕРНУВСЯ», а під ними роблю страшний малюнок, схожий на це