Я нездатний підтримувати гідний соціальний образ, тож опиняюсь у зоопарку в Центральному парку, невпинно блукаю його доріжками. Наркодилери гуляють біля воріт, над ними в зоопарк пливе запах конячого лайна від місцевих екіпажів, верхівки хмарочосів, житлових будинків на П’ятій авеню, «Трамп Плаза», будівлі «Ей Ті енд Ті» оточують парк, який, у свою чергу, оточує зоопарк, і акцентують його неприродність. Чорношкірий прибиральник підмітає чоловічу вбиральню і просить мене змивати після того, як я скористаюся пісуаром. «Сам змивай, ніґере», — кажу я йому, а коли він робить крок до мене, блиск леза змушує його відступити. Схоже, всі інформаційні кіоски зачинені. Якийсь сліпий гризе кренделик. Двоє п’яниць втішають один одного на лавці, педики. Поблизу мати годує груддю малюка, і це пробуджує в мені щось жахливе.
Зоопарк здається порожнім, позбавленим життя. Полярні ведмеді виглядають брудними й обдовбаними. У масному штучному ставку похмуро плаває крокодил. Буревісники сумно дивляться з-за скла своїх кліток. У туканів дзьоби гострі, як ножі. Тюлені тупо пірнають зі скель у бурхливу чорну воду, бездумно гавкають. Працівники зоопарку згодовують їм мертву рибу. Навколо їхнього басейну зібрався натовп, переважно дорослих, кілька з них — разом із дітьми. На басейні табличка: «МОНЕТИ ВБИВАЮТЬ — ЯКЩО ТЮЛЕНЬ ПРОКОВТНЕ ЇХ, ВОНИ МОЖУТЬ ОСІСТИ В ШЛУНКУ ТВАРИНИ І ПРИЗВЕСТИ ДО ПОЯВИ ВИРАЗОК, ІНФЕКЦІЇ ТА СМЕРТІ. НЕ КИДАЙТЕ МОНЕТИ В БАСЕЙН». І що ж я роблю? Кидаю туди цілу жменю дрібних грошей, коли ніхто не дивиться. Я не тюленів ненавиджу — мене бісить те, як з них тішиться публіка. У полярної сови очі точнісінько, як у мене, особливо, коли вона широко їх розплющує. І поки я стою там, дивлячись на неї, опустивши темні окуляри, щось невимовне відбувається між птахом та мною — дивна напруга, незвичний тиск, який спонукає до того, що станеться потім, почнеться, відбудеться й скінчиться дуже швидко.
У темряві приміщення для пінгвінів (зоопарк претензійно назвав його «Край льодовиків») прохолодно, різкий контраст із вологою спекою ззовні. Пінгвіни ліниво плавають у басейні за скляними стінами, біля яких зібралися глядачі. Ті, що сидять на скелях і не плавають, виглядають сонними, втомленими й знудженими, вони позіхають й потягуються. Фальшиві крики пінгвінів, певно, записані на касету, лунають із динаміків голосно, бо в приміщенні повно людей. Думаю, пінгвіни симпатичні. Я знайшов одного, схожого на Крейґа Мак-Дермотта.
Малий років п’яти доїдає свою шоколадку. Мати каже йому викинути обгортку і продовжує балакати з іншою жінкою, яка тут теж з дитиною, приблизно того ж віку; всі троє вдивляються в брудну синяву помешкання пінгвінів. Малий підходить до смітника, що стоїть у темному кутку приміщення, де нині засів я. Він стає навшпиньки, обережно викидає обгортку в смітник. Я щось шепочу. Дитина помічає мене і просто стоїть там, далеко від натовпу, трохи налякана, але дивним чином зачарована. Я дивлюся на нього.
— Хочеш… печива? — питаю я й лізу до кишені.
Він киває маленькою головою, вгору-вниз, повільно, однак, перш ніж він може щось відповісти, моя раптова байдужість переростає в потужну хвилю люті, я дістаю ніж і швидко б’ю його в шию.
Малий зачаровано задкує до смітника, булькає, наче немовля, не може ані закричати, ані заплакати через кров, що б’є з рани у його горлі. Хоча я й хотів би подивитись, як він помиратиме, я штовхаю його за смітник і змішуюсь із натовпом, торкаюся плеча симпатичної дівчини і, всміхаючись, показую їй на пінгвіна, який збирається пірнати. Якщо придивитись, то за моєю спиною можна побачити дитячу ніжку, що дриґається за смітником. Я спостерігаю за матір’ю дитини, вона нарешті помічає, що сина нема поруч, і починає шукати його в натовпі. Я знову торкаюсь плеча дівчини, вона посміхається мені й, немов вибачаючись, знизує плечима, але я не можу зрозуміти, чому саме.
Коли мати зрештою знаходить сина, вона не кричить, бо бачить лише його ступню і припускає, що він грається з нею в хованки. Спочатку вона відчуває полегшення, бо знайшла його, і, йдучи до смітника, ніжно воркотить: «Ти граєшся зі мною в хованки, сонечко?» Але з того місця, де я стою, поряд із симпатичною дівчиною, котра, як я тепер зрозумів, іноземна туристка, я бачу саме той момент, коли нормальний вираз обличчя матері змінює страх. Перекинувши сумочку через плече, вона відсуває смітник убік, відкриваючи закривавлене дитяче обличчя, малий не може моргати через кров і, тримаючись за горло, слабко б’є ногами. Мати видає звук, який я не можу описати, — високий стогін, що переходить у вереск.
Читать дальше