Брет Істон Елліс - Американський психопат

Дещо пізніше, насправді — наступного ж вечора, ми з Крейґом Мак-Дермоттом та Кортні їдемо в таксі «У Нелл» і розмовляємо про воду «Евіан». Кортні, у норці від «Армані», щойно з хихотінням визнала, що робить з «Евіан» лід, і це спонукає нас до розмови про різну воду в пляшках. Кортні пропонує кожному з нас перерахувати якомога більше марок.

Вона ж починає, загинаючи палець після кожної назви:

— Так, є «Спаркал», «Пер’є», «Сан-Пеллеґріно», «Польське джерело», «Калістога»…

Кортні зупиняється і дивиться на Мак-Дермотта, шукаючи в нього допомоги. Він зітхає й перераховує:

— «Канадське джерело», «Канадський спокій», «Монклер», теж з Канади, «Віттель» із Франції, «Кродо», італійська марка… — Тепер і Мак-Дермотт зупиняється, він замислено потирає підборіддя, намагаючись згадати ще, і заявляє здивованим тоном: — «Елан».

І хоча здається, що він зараз от-от згадає ще одну, Крейґ невтішно змовкає.

— «Елан»? — перепитує Кортні.

— З Швейцарії, — каже він.

— О, — говорить вона і повертається до мене. — Твоя черга, Патріку.

Я дивлюсь у вікно таксі, поринений у свої думки, і тиша, що постає через мене, наповнює мене незнаним жахом, тож я монотонно й заціпеніло перераховую далі:

— Ви забули «Альпенвассер», «Край світу», «Шат», це з Ливану, «Кубол» та «Холодне джерело»…

— Це я вже казала, — звинувачує мене Кортні.

— Ні, — кажу я. — Ти називала «Польське джерело».

— Справді? — буркотить Кортні та смикає Мак-Дермотта за пальто. — Він правду каже, Крейґу?

— Певно що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Думаю, так.

— Не слід забувати, що мінеральну воду треба купувати лише в скляних пляшках. Ніколи не беріть пластикові, — зловісно кажу я й чекаю, поки вони спитають, чому.

— Чому? — Кортні справді це цікавить.

— Бо вона окиснюється, — пояснюю я. — А хочеться, щоб вона була свіжою, без присмаку.

Після довгої бентежної паузи, саме в стилі Кортні, Мак-Дермотт, дивлячись у вікно, визнає:

— Він має рацію.

— Я справді не розумію, як вода може відрізнятися, — буркоче Кортні.

Вона сидить між мною та Мак-Дермоттом на задньому сидінні машини, під норкою на ній шерстяний костюм від «Живанші», колготки «Кельвін Кляйн» та черевички «Воррен Сьюзен Аллен Едмондз». Раніше, у цій же машині, коли я торкнувся хутра, не маючи на меті нічого, крім оцінки його якості, Кортні це відчула і тихо спитала, чи нема в мене м’ятного драже. Я їй не відповів.

— Що ти маєш на увазі? — серйозно цікавиться Мак-Дермотт.

— Ну, — каже вона, — от яка може бути різниця між, наприклад, джерельною водою та природною, тобто чи є різниця взагалі?

— Кортні. Природна вода — це будь-яка вода з підземного джерела, — зітхає Крейґ, досі дивлячись у вікно. — Її мінеральний вміст не змінюється, хоча воду могли дезинфікувати чи профільтрувати.

На Мак-Дермотті шерстяний смокінг із зубчатими лацканами від «Джанні Версаче», і від нього тхне «Зер’юсом».

Мене одразу вибиває з інертного стану, і я продовжую пояснення:

— До джерельної води можуть додавати мінерали чи видаляти їх звідти, і її зазвичай просто фільтрують, а не обробляють. — Пауза. — Сімдесят п’ять відсотків води в пляшках в Америці — джерельна вода.

Ще одна пауза, і я питаю в людей у таксі:

— Хтось це знав?

Тривала, мертва пауза, тоді Кортні ставить інше питання, не закінчивши його:

— Різниця між дистильованою та очищеною водою…

Я не надто прислуховуюся до розмови, навіть до власних реплік, бо насправді я думаю про те, як позбутися тіла Бетані, чи принаймні сперечаюся сам з собою, лишити його в себе у квартирі ще на один день чи ні. Якщо я вирішу викинути його сьогодні, те, що від неї зосталося, можна легко запхати в мішок для сміття і покинути на сходах; чи додати трохи зусиль, витягти його на вулицю і полишити з іншим сміттям на тротуарі. Я навіть можу відвезти його до квартири в Пекельній Кухні й залити вапном, а тоді запалити сигару і дивитись, як воно розчиняється під музику з мого вокмена, але ж я хочу тримати чоловічі тіла окремо від жіночих, і до того ж, я сьогодні взяв у прокаті фільм «Хижий до крові» і хочу його подивитися (рекламний слоган: «Деякі клоуни змушують вас сміятись, а Бобо змусить вас померти й з’їсть ваше тіло»), а опівнічна поїздка до Пекельної Кухні, навіть якщо не зупинятись у «Бельв’ю», щоб поїсти, забере забагато часу. Певно, кістки Бетані, більша частина її нутрощів та плоті опиняться в сміттєспалювачі, який знаходиться через коридор від моєї квартири.