Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Слухай, це могло б спрацювати в Гарварді, але… — Бетані сміється і продовжує: — Ну, ми вже старші й…

Вона змовкає.

— І… що? — запитую я?

— Не треба було мені пити за обідом, — знову каже вона.

Ми починаємо йти. На вулиці сотня градусів [131] 37,7 °С. , нема чим дихати. Уже не день, ще не ніч. Небо здається жовтим. Я даю долар жебраку на розі Дуейна та Грінвіча, тільки щоб вразити її.

— Слухай, поїхали, — знову кажу я, мало не скиглю. — Поїхали до мене.

— Не можу, — каже Бетані. — У мене в офісі зламався кондиціонер, але не можу. Хотіла б, та не можу.

— Ну ж бо, давай, — кажу я, хапаю її за плечі й стискаю.

— Патріку, мені треба назад у офіс, — стогне вона, поволі протестуючи.

— Ти ж там задихнешся, — зазначаю я.

— Не маю вибору.

— Ну давай, — я намагаюсь її спокусити. — У мене є сервіз для кави та чаю «Дерджин Ґорем» на чотири особи, чисте срібло, хочу тобі його показати.

— Не можу, — Бетані сміється, надягає темні окуляри.

— Бетані, — попереджаю я.

— Послухай, — каже вона м’яко, — я куплю тобі шоколадку «Дав». Хай краще в тебе буде шоколадка.

— Який жах. Ти знаєш, скільки грамів жиру, скільки натрію в самій шоколадній глазурі? — прикидаюся нажаханим я.

— Годі, — каже Бетані. — Тобі нема чого хвилюватись.

— Це тобі годі, — кажу я, забігаючи трохи вперед, щоб вона не відчувала моєї агресії. — Слухай, заходь до мене, вип’ємо разом, а потім підемо в «Дорсію» і я зустрінуся з Робертом, згода? — Я розвертаюсь і тепер задкую. — Будь ласка?

— Патріку, — каже вона. — Ти благаєш.

— Я дуже хочу показати тобі той сервіз «Дерджин Ґорем». — Пауза. — Ну, будь ласка? — Знову пауза. — Я заплатив за нього три з половиною тисячі доларів.

Бетані зупиняється, бо зупиняюсь я, вона дивиться вниз, а коли здіймає очі, її обличчя, обидві її щоки вкриті потом, тоненькою плівкою. Їй спекотно. Вона зітхає, посміхається сама до себе. Дивиться на годинник.

— Ну що? — питаю я.

— Якщо я поїду… — заводить вона.

— Та-а-а-ак? — розтягую слово я.

— Якщо я поїду, мені треба зробити дзвінок.

— Ні, аж ніяк, — кажу я, окликаючи таксі. — Подзвониш від мене.

— Патріку, — протестує Бетані. — Ось телефонна будка.

— Поїхали, — кажу я. — Ось таксі.

Ми їдемо в напрямку Верхнього Вест-Сайду, і Бетані каже:

— Мені не слід було пити вино.

— Ти п’яна?

— Ні, — каже вона, обвіюючись брошурою «Знедолених», яку хтось лишив на задньому сидінні таксі, бо кондиціонера в машині нема, і навіть з обома відчиненими вікнами вона продовжує обмахуватись. — Мене просто трішки… веде.

Ми обоє сміємося, не маючи на те жодного приводу, вона тулиться до мене, однак, щось збагнувши, відсторонюється.

— У тебе ж є швейцар, так? — підозріливо питає Бетані.

— Так.

Я всміхаюсь, мене заводить те, що вона навіть не усвідомлює, що небезпека зовсім близько.

Ми в моїй квартирі. Бетані обходить вітальню, схвально киває, бурмотить:

— Дуже добре, містере Бейтмен, дуже добре.

Я тим часом зачиняю двері, перевіряю, чи надійно тримає засув, тоді йду до бару і наливаю собі «Джей енд Бі», доки вона лагідно проводить рукою по магнітофону «Вурлітцер». Я починаю тихо гарчати, у мене так трусяться руки, що я вирішую обійтись без льоду. Я вже у вітальні, за спиною Бетані, поки вона дивиться на картину Девіда Оніки, що висить над каміном. Вона схилила голову, вивчає картину, аж раптом починає хихотіти, непевно дивиться на мене, потім знову на Оніку, не припиняючи сміятись. Я не запитую, що не так, мені байдуже. Прикінчивши віскі одним ковтком, я підходжу до шафи з анахолійського світлого дуба, де в мене лежить новенький пневматичний молоток для цвяхів, що його я купив минулого тижня в крамниці біля мого офісу на Волл-стрит. Вдягнувши пару чорних шкіряних рукавичок, я перевіряю, чи в заряднику є цвяхи.

— Патріку? — питає Бетані, вона досі хихотить.

— Так? — відповідаю я. — Так, люба?

— Хто вішав Оніку? — питає вона.

— Тобі подобається? — питаю я.

— Так, гарно, але… — вона зупиняється, тоді каже: — Я майже впевнена, що картина висить догори дриґом.

— Що?

— Хто вішав Оніку?

— Я, — кажу я, все ще стоячи до неї спиною.

— Ти повісив Оніку догори дриґом, — сміється Бетані.

— Гм-м-м? — Я стою біля шафи, зважую в руці молоток, звикаю до нього.

— Просто не віриться, — каже вона. — І давно картина так висить?

— Тисячу років, — шепочу я і розвертаюсь, наближаюсь до неї.

— Що? — перепитує Бетані, досі роздивляючись Оніку.