Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Але ж це одна з її пісень, — кажу я і недбало додаю: — Здається, «Небо — це місце на Землі», ти її знаєш.

— Слухай, — каже Бетані. — Ти останнім часом ходив на якісь концерти?

— Ні, — кажу я, краще б вона не порушувала цю тему серед усіх інших… — Не люблю живу музику.

— Живу музику? — заінтриговано перепитує вона, потягуючи воду «Сан-Пеллеґріно».

— Так. Ну, знаєш, коли група грає, — пояснюю я, хоч, судячи з її обличчя, кажу абсолютно неправильні речі. — О, забув. Я ходив на «Ю Ту».

— І як тобі вони? — питає вона. — Новий диск мені дуже сподобався.

— Вони були чудові, просто чудові. Просто цілковито… — Пауза. Я не знаю, що сказати далі. Бетані здіймає брови, їй цікаво дізнатися більше. — Цілковито… ірландські.

— Чула, наживо вони дуже непогані, — каже вона, і її голос звучить дуже мелодійно. — Що ще тобі подобається?

— Ну, знаєш, — кажу я, повністю розгубившись. — «Зе Кінґсмен», «Луї-Луї». Таке.

— Боже, Патріку, — каже вона, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Що? — панікую я і одразу торкаюся волосся. — Забагато мусу? Чи тобі не подобаються «Зе Кінґсмен»?

— Ні, — сміється Бетані. — Просто не пам’ятаю, щоб ти був таким засмаглим, коли ми разом вчилися.

— Але ж я був засмаглим, так? — питаю я. — Тобто я ж не був схожим на привида Каспера, правда ж?

Я ставлю лікоть на стіл, напружую біцепс і прошу її помацати м’язи. Вона неохоче це робить, і я продовжую її питати:

— Я справді в Гарварді був не таким засмаглим? — Я жартівливо вдаю, що стривожений, але ж я насправді стривожений.

— Ні, ні, — сміється вона. — Ти точно був Джорджем Гамільтоном випуску вісімдесят четвертого року.

— Дякую, — кажу я, мені приємно.

Офіціант приносить наші напої — дві пляшки мінеральної води «Сан-Пеллеґріно».

Сцена друга.

— То ти працюєш у Міл-як-там-його… Тафта? Як правильно? — питаю я.

Її тіло, її шкіра — вони видаються пружними та рожевими.

— «Мілбанк Твід», — каже вона. — Там я працюю.

— Що ж, — кажу я і вичавлюю лайм у свою склянку. — Це ж просто чудово. Юридична школа себе виправдала.

— А ти… у «Пірс та Пірс»? — питає вона.

— Так, — відповідаю я.

Вона киває, хоче щось сказати, але вагається, чи варто, потім зрештою питає (все це займає кілька секунд):

— Але хіба ж твоя родина не володіє…

— Не хочу про це говорити, — перебиваю я її. — Але так, Бетані. Так.

— І ти все одно — у «Пі енд Пі»? — перепитує вона.

Кожен склад вона вимовляє окремо, і вони гудуть у моїй голові.

— Так, — кажу я, крадькома озираючись.

— Але ж… — Бетані збентежена. — Хіба твій батько не…

— Так, звісно, — знову перебиваю її я. — Ти куштувала фокачу в «Пункейках»?

— Патріку.

— Так?

— Що сталося?

— Просто не хочу говорити про… — Я зупиняюся. — Про роботу.

— Чому б ні?

— Бо я її ненавиджу, — кажу я. — Слухай, ти вже була в «Пункейках»? Як на мене, Міллер їх недооцінив.

— Патріку, — повільно говорить Бетані. — Якщо тобі так зле на роботі, чому б тобі не звільнитися? Тобі ж не обов’язково працювати.

— Тому що, — кажу я, дивлячись на неї, — я… хочу… відповідати.

Після довгої паузи вона всміхається.

— Зрозуміло.

Ще одна пауза. Її порушую вже я.

— Просто дивись на це, як на новий підхід до бізнесу, — кажу я.

— Як… — Бетані зупиняється. — …розсудливо. — Зупиняється знову. — Як, емм, практично.

Цей обід перетворюється то на тягар, то на загадку, яку треба розгадати, то на перепону, а потім саме собою приходить полегшення, і я вже здатний показати непогану виставу — вмикається мій розум і підказує, що вона хоче мене, дуже, однак я стримую себе, ніяких зобов’язань. Вона теж поводиться стримано, але все одно фліртує. Те, що Бетані запросила мене на обід, — вже обіцянка, і коли подають кальмара, у мене починається паніка, я певен, що ніколи не отямлюсь, якщо цю обіцянку не буде виконано. Коли інші чоловіки проходять повз наш столик, вони звертають на неї увагу. Час від часу я понижую голос до шепоту. Моя голова наповнена галасом загадкових звуків; її рот розтуляється, затуляється, ковтає рідину, посміхається, притягує мене, наче вкритий помадою магніт, говорить щось про факси, двічі. Я нарешті замовляю «Джей енд Бі» з льодом, потім коньяк. Бетані бере м’ятно-кокосовий шербет. Я торкаюсь її руки через весь стіл, тримаю її, не по-дружньому. «Модні штуки» заливає сонце, ресторан стає порожнім, зараз близько третьої. Вона замовляє шардоне, потім знову, потім просить принести чек. Вона розслаблена, але щось сталося. Серце падає й піднімається, відновлюючи ритм. Я уважно слухаю. Різні можливості постають у моїй уяві й зникають. Бетані опускає очі, а коли знову дивиться на мене, вже мені доводиться їх опускати.