Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Ледве я влаштувався у своєму кабінеті, як увійшла Аліса, обережно причинивши за собою двері.

— Глянь-но, — сказала вона, простягаючи мені два аркуші.

Я взяв документи. Один був з адміністративної служби. Я побачив чорний перелік підприємств, що ледве функціо­нують через фінансову кризу, який складали служби нашого управління. Такі списки друкували щомісяця для керівників підрозділів, а ті пересилали їх нам. Цього місяця ми їх не отримували.

Другий документ давав розклад зустрічей і консультацій для кожного з нас на тиждень. Його ми отримували понеділками. Навіть побіжно глянувши на обидві сторінки, можна було визначити, що багато назв фігурували і там, і там. Чорний перелік був датований першим серпня, а розклад — п’ятим.

— Ти розумієш? — спитала вона вражено. — Ти усвідомлюєш, що це означає? Нас штовхають на те, щоб ми виставляли рахунки клієнтам, які, найімовірніше, нам не заплатять. Це чортзна-що! Керівництво ухвалює рішення, які дедалі більше суперечать здоровому глузду! Я такої роботи не розумію. І не знаю, чи розумієш ти, що це все означає! Якщо клієнт не платить, то й нам відсотків не дістанеться! Нас хочуть змусити працювати задарма, розумієш?

Я більше не слухав її. Думки мої були далеко, їх захопила за собою ідея, яка щойно зародилася в мене в голові й тепер повільно набувала форми, як прояснюється картинка у фотооб’єктиві, коли наведеш фокус.

— А чому ти посміхаєшся? — запитала вона, явно зачеплена тим, що я не поділяю її обурення.

— Алісо, можна я збережу ці аркуші?

— Звичайно, а...

— Дякую, тисячу разів дякую, Алісо. Можливо, ти зараз урятувала мені життя...

— Скажи краще, дала можливість не ішачити намарно...

— Алісо, перепрошую, але мені треба вийти...

Я взяв телефон, зателефонував Ванессі й попросив скасувати всі мої зустрічі. Мені треба було звільнити день. Це означало неабияк «засвітитися», але моє майбутнє службовця тут і так було проблематичним, а тому — хай буде, як буде!

***

Загальні збори акціонерів було призначено на двадцять восьме серпня, а зустріч із Дубровським — на двадцять дев’яте... Отже, він був добре поінформований і назвав цю дату не випадково. А я собі думав, він ухвалив рішення в запалі нашої останньої зустрічі... Ні, тут усе продумано.

Повернувшись додому, я зателефонував до свого банку та придбав кілька акцій «Дункер консалтинг», що було нагальною умовою для участі в конкурсі на місце президента. Статут був такий, що заявляти кандидатуру заздалегідь необов’язково, достатньо повідомити про це на початку зборів.

Мій задум мав один шанс на тисячу. Я мав постати перед акціонерами й постаратися переконати їх у своїй правоті. Від однієї думки про цю перспективу мене трусило... Я і перед одинадцятьма колегами боявся висловлюватись...

У мене вже заздалегідь пересихало в горлі та трусилися руки. Треба було щось робити... Не міг же я через боягузтво упустити свій шанс... Треба було придумати, як змусити себе спокійно виступити перед публікою.

Я знову понишпорив в інтернеті. Багацько інституцій пропонували курси й семінари. Мені вдалося додзвонитися тільки за одним номером, решта в серпні не працювали. Назва було багатообіцяльною: «Спіч-майстер». Людина, яка взяла слухавку, запропонувала спочатку зустрітися з організатором, а потім уже записуватися на курси. Ми призначили час.

Пізніше я зателефонував Алісі в офіс.

— Я говорив тобі, що Дункер публікує фальшиві запрошення на роботу?

— Так, Алане. І я з цим ніколи не змирюся.

— Слухай, можеш мені допомогти? Ти зможеш відновити список?

— Список фальшивих запрошень?

— Саме так.

Вона помовчала.

— Це забере багато часу. А за який термін він тобі потрібен?

— Точно не знаю. Ну, скажімо, за останні три місяці.

— Для цього доведеться переглянути всі публікації в усіх газетах і зіставити їх із нашими списками.

— Зможеш зробити це для мене? Жах як треба.

— Ти сьогодні якийсь загадковий.

— Прошу тебе, Алісо...

Оскільки знайти сліди колишнього журналіста Monde не вдалося, я вирішив пошукати інформацію в першоджерелі. Завдання було делікатним, вимагало емоційної напруги, зате я міг багато чого довідатися.

Відшукати будинок виявилося неважко. Газети того часу досить точно описували місце. У І кварталі не було інших людей з таким прізвищем, і я швидко знайшов адресу в довіднику.

На місце я вирушив на машині. Вітрі-сюр-Сенн лежав у кількох кілометрах на південний схід від Парижа. Знаючи, що за мною можуть стежити, я раз у раз поглядав у дзеркало заднього виду.