Я знову вліз в інтернет і заходився шукати статті журналіста з Monde , ім’я якого вилетіло в мене з пам’яті. Цей журналіст більше за інших наводив факти, що стосуються вбивства. Я згадав, що він давав такі подробиці про метод Дубровського і такі відомості про нього самого, ніби був із ним особисто знайомий. Із ним треба було обов’язково поговорити.
Статтю я знайшов швидко. Автора звали Жан Калак. Що ж, не зволікатиму: я взявся за телефон.
— Вітаю, я розшукую журналіста, який працював у Monde в сімдесяті роки, не знаю, чи працює він тепер...
— Як його ім’я?
— Жан Калак.
— Як ви сказали?
— Калак. Жан Калак.
— Ніколи не чула. Я вже вісім років тут працюю... Імовірно, ваш знайомий давно звільнився!
— Він не мій знайомий, але мені будь-що треба його розшукати. Це дуже важливо. А є там хто-небудь, хто його знав і зберіг його координати?
— Звідки ж я знаю? Хіба ж я буду бігати по всіх поверхах.
— Але ви, напевно, знаєте, хто був тоді головним редактором. Може, він би мені зарадив...
Сопіння в слухавці.
— Якого року, ви кажете?
— Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.
— Не кладіть слухавку...
У рурці залунала джазова мелодія на саксофоні. Вона грала так довго, що я вже засумнівався, чи не забули про мене.
— Я дам вам його телефон, але жодних гарантій, що він правильний. Я вже давно втратила з ним контакт. Раймон Верже, нуль один, сорок сім, двадцять...
— Зачекайте, я записую... Раймон Верже, нуль один, сорок...
— Сорок сім, двадцять вісім, одинадцять, нуль три.
— Прекрасно! Щиро дякую!
Вона швидко поклала слухавку — мабуть, не маючи бажання почути ще якесь запитання.
Я набрав номер, не вірячи, що він ще дійсний. Почувся гудок. Уф! Хоча б щось... Чотири гудки, п’ять... Нічого. Сім, вісім... Я вже втратив надію, але тут рурку зняли. Спочатку в слухавці було тихо, потім відгукнувся трохи тремтячий жіночий голос. Схрестивши пальці на удачу, я виклав свою справу.
— Хто його запитує?
— Алан Грінмор.
— Він вас знає?
— Поки що ні. Але я б дуже хотів із ним поговорити з приводу одного з його колишніх співробітників.
— Добре. Це його розважить... Тільки чітко вимовляйте слова, якщо хочете, щоб він вас почув.
Тривала мовчанка. Я терпляче чекав. У слухавці пошептались, потім знову замовкли.
— Алло, — почувся нарешті тягучий чоловічий голос.
Я послухався поради його дружини і старанно виділяв кожен склад.
— Вітаю, пане Верже. Моє ім’я Алан Грінмор, ваш номер телефону мені дали в журналі Monde . Я наважився вам зателефонувати, оскільки мені конче треба зустрітися з одним із ваших колишніх журналістів. Для мене це дуже важливо, а в журналі вважають, що у вас могли зберегтися його координати.
— Колишній журналіст? З деякими я зустрічаюся досі. Яке його ім’я? Я всіх пам’ятаю. Моя дружина підтвердить.
— Жан Калак.
— Як-як?
— Жан Калак.
Тривала пауза.
— Пане Верже, ви на лінії?
— Це ім’я мені нічого не говорить, — зізнався він.
— Минуло вже тридцять років...
— Ні, ні! Справа не в цьому! Я б згадав... Ні, це, поза сумнівом, був псевдонім.
— Псевдонім?
— Так, журналісти часто послуговуються псевдонімом, підписуючи статті, які, наприклад, не потрапляють у річище їхньої звичайної тематики.
— А... ви не могли б підказати його справжнє ім’я?
— Так, у мене є список усіх моїх журналістів і їхніх псевдонімів. Знаєте, я все це зберігаю... Зателефонуйте за півгодини, я вам скажу.
За півгодини дружина знову його покликала, попросивши мене говорити коротко, щоб не порушувати післяобідній відпочинок.
— У моєму списку Калака немає. Ви впевнені, що його звуть саме так?
— Абсолютно певен.
— Тоді, мабуть, ідеться про когось із знаменитих журналістів. У таких випадках вони виступали анонімно.
— Хтось із знаменитих? Але чому він зацікавився самогубством якогось незнайомця?
— Мені дуже шкода, — з явним розчаруванням сказав Верже, — але не можу нічим зарадити. Залиште ваші координати, раптом щось згадаю...
Кажуть, що успіх посміхається сміливим. У моєму випадку він змусив на себе чекати. У мене йшла смуга невезіння. Я прийняв грандіозний виклик, вийшовши поодинці на боротьбу з геніальним і могутнім божевільним. Але зірки явно розташувалися не на мою користь.
Того ранку я з’явився в офісі із запізненням. Перші претенденти, записані на цей день, уже сиділи в приймальні, одягнені в темні костюми, без єдиної зайвої зморшки на штанях або спідницях. Я швидко пройшов через хол, де витали аромати парфумів і лосьйонів після гоління, і піднявся нагору пішки, щоб не опинитися в ліфті разом із начальником служби й не їхати два поверхи в незручному мовчанні.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу