Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Ні, це якраз мене не лякає. І зауважте, секти насамперед цікавляться вашими грошима. Він нічого такого не вимагає. Ну, судячи з того, що він уже похилого віку і досить заможний, навряд чи йому щось від мене потрібно...

— Тобто він усе це робить заради ваших прекрасних очей? Ну-ну!

— У тому й річ. Мені незрозумілий його мотив. Нещодавно я виявив, що він стежив за мною задовго до... зустрічі на Ейфелевій вежі.

— І він не випадково з’явився саме в день вашої...

— Спроби самогубства. Виходить, що не випадково. Але я готовий заприсягтися, що раніше ніколи його не бачив. І не знаю, навіщо він стежив за мною до цього дня. Я не можу цього пояснити, і це... мене пригнічує.

Стара неонова лампа блимала і потріскувала: ось-ось згасне. Інспектор дивився на мене з тривогою. На початку допиту він відштовхнув мене, а тепер навіть виказав деяку симпатію. Я відчув, що йому небайдужа моя доля.

— Ви можете мені чимось зарадити? — запитав я.

— Абсолютно нічим. Якщо немає злочину, то і слідство не можна розпочати.

— У нього є зошит, і там записи про мене. Ці записи доводять, що він за мною стежив.

— Якщо зошит у нього, у мене немає до нього доступу. Для цього потрібна санкція на обшук, але жоден суддя її не дасть, тому що немає факту злочину. І потім, нікому не заборонено за кимось стежити. Усі хлопці, наприклад, за кимось стежать.

— Знаєте, найскладніше в цій історії те, що я перебуваю в сумнівах і якась частина мене навіть відчуває провину... тому що я вам усе розповів.

— Не втямлю, про що ви...

— У мене немає стовідсоткової впевненості, що в нього погані наміри. Я, звичайно, злякався, коли виявив, що він і раніше за мною стежив. Але, якщо не брати це до уваги, мені немає в чому йому дорікнути. Якщо міркувати об’єктивно, він не завдав мені ніякої шкоди...

— Слухайте, адже не виключено, що це просто старий дивак, який казна-що про себе уявляє та тішить себе роллю рятівника і наставника. Найпростіше, напевно, сказати йому, що у вас немає настрою продовжувати гру. Ви розриваєте договір і говорите: «Дякую за все, прощавайте». І вся розмова.

— Неможливо.

— Що заважає?

— Я вам не сказав, але... у нашому договорі ставка на життя...

— Як це — ставка на життя?

— Я прийняв умову, що в разі непокори я розлучаюся з життям.

Він подивився на мене ошелешено.

— Це що, жарт?

— Ні.

— Ну гаразд, ви пристали на умову — і це все, що ви мені хочете повідомити?

— Треба згадати, у якому контексті...

— Так ви такий же дивак, як і він! Тоді й не просіть мене вам допомагати!

— Я не міг знати, що...

— У будь-якому разі ви дали лише усну обіцянку. Доказів немає, і я нічого не можу вдіяти.

— Але ви ж не можете залишити мене в небезпеці, адже ви тепер у курсі справи!

— Ви що, вважаєте, що платники податків наймуть вам агента для супроводу вдень і вночі, поки цей тип дійсно не нападе на вас? У нас і на реальні злочини коштів бракує.

Він сказав це з докором, але, незважаючи на явне роздратування, у його тоні чулося, що ситуація його схвилювала.

Я глянув на стінний годинник.

— Ну добре, тоді принаймні випустіть мене, я мушу бути в нього о дев’ятнадцятій нуль-нуль.

Він задумливо на мене подивився, раптом різко схопився зі стурбованим виглядом.

— Послухайте... а чим ви доведете, що все це... не дурниця і ви не вигадали цю історію, щоб вас відпустили додому?

Він насупив брови, і обличчя його знову залилося рум’янцем.

— Якщо ви мені не вірите, проведіть мене до нього.

Такої відповіді Птіжан явно не очікував. Він застиг на місці, а очі перебігали з мене на годинник.

— Де це?

Я порився в кишені й витягнув візитну картку Дюбрея, прикрашену, з брістольського картону, вичиненого під старовинну тканину. Він схопив її і швидко пробіг очима.

— Шістнадцятий округ?

Він зачекав, потім підійшов до дверей на іншому кінці кабінету і тихенько постукав.

— Розбирайтеся самі, як хочете, Птіжан! — гаркнув через двері чийсь голос.

Інспектор з хвилину розмірковував. Вочевидь, розривався між протилежними почуттями. Потім відчинив металеву шафу й дістав ключі від машини.

— Поїхали!

***

Годиною пізніше інспектор Птіжан обережно поклав ключі назад у шафку. Його начальник, зачинившись у своєму кабінеті, так нічого й не помітив.

Не можна було втрачати ні хвилини. Справа, на яку він чекав довгі місяці, сама йшла йому до рук, причому саме так, як він і мріяв. Інтуїція кричала про це, він був у цьому переконаний: справа варта роботи. Хлопець не брехав. Він дійсно увійшов до палацу зазначеного Дюбрея. Ну і будинок! Він ніколи таких не бачив. Ані в рай­оні Ліонського вокзалу, ані в інших кварталах, де йому доводилося бувати, просто немає нічого подібного. Хто ж міг купити такий будинок? Тут явно не обійшлося без брудних грошей, сказав він собі.