Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Але це правда, — розгублено пробелькотів я. Інспектор Птіжан ходив туди-сюди кабінетом. Я сяк-так умостився на маленькому, дуже незручному шкільному стільчику. Кабінет наганяв на мене гнітюче враження. Відчайдушно хотілося їсти. І все мені до біса набридло.

— Почнемо все з початку...

Це було вже вчетверте...

Я знову взявся відповідати на його запитання, намагаючись говорити якомога більш розпливчасто. Я силувався змусити його повірити, що маю виконати обіцянку, що я став жертвою розіграшу. Але цей хлопець був занадто дієвий і сприймав усе занадто серйозно. І все це для того, щоб проїхати без квитка? Мені що, робити більше нічого? Скінчилося тим, що він буквально розстріляв мене запитаннями, і мені довелося трохи розповісти йому про мої взаємини з Дюбреєм. Однак я відчував, що від того він тільки зміцнюється у своїх сумнівах. Він навідріз відмовлявся мені вірити. Я докладав усіх зусиль, щоб переконати його у своїй добрій волі, але що більше аргументів я наводив, то більше він сумнівався в моїх словах.

— Ви стверджуєте, що виконували вказівки людини, з якою незнайомі, яка бажає вам добра, але викликає у вас страх. Він відібрав у вас документи та гроші й відвіз на «мерседесі» на інший край Франції, щоб розвинути у вас здатність виплутуватися зі складних ситуацій. Так?

— У загальних рисах.

— І ви вважаєте, я поведуся на ці балачки? Так з тих самих пір, як я працюю в поліції, я не чув нічого сміховиннішого!

Мені ніяк не вдавалося його переконати. Доведеться провести тут весь вечір, а може, і ніч...

Треба підійти до нього з іншого боку... Як же змусити його повірити, що я не злодій?

Коли тиснеш — чинять опір ... Розверни енергію у зворотний бік. ..

У мене промайнула думка...

— Є ще дещо... — заявив я найщирішим тоном.

Він не зміг утриматися від ледве помітної усмішки, мабуть, був упевнений, що я ось-ось «розколюсь».

— Що ж?

Я почекав кілька секунд

— Про... ні, я не можу вам сказати...

Він подивився на мене здивовано.

— Чому?

Я відвів очі.

— У мене немає впевненості.

Він залився червінню.

— Тобто... як це — немає впевненості?

Я витримав максимально довгу паузу.

— У мене... немає впевненості, що ви мене вислухаєте.

— А що таке ви хочете мені розповісти? — пробурмотів він, дедалі більше червоніючи.

Я відвів очі та із сумним виглядом утупився в підлогу.

— Це... дуже особисте, і мені не хочеться, щоб це слухав той, хто навіть не завдав собі клопоту присісти, щоб послухати.

Він проковтнув.

— То в будь-якому разі... це нічого не дасть, оскільки ви не хочете мене вислухати.

Минуло кілька секунд. Я на нього не дивився, але відчував, що він не зводить з мене очей і обличчя його, як і раніше, червоне. До мене долинав звук його дихання.

Він сів.

Мовчання тяглося довго. У кімнаті все завмерло, навіть повітря, здавалося, згустилося.

І тут я вирішив викласти свої карти.

— Не так давно я вчинив спробу самогубства. Цей чоловік випадково опинився поруч... ну, принаймні, я так думаю. Він урятував мені життя, але натомість узяв з мене обіцянку підкорятися всьому, що він накаже... Заради мого ж блага...

Він слухав мовчки.

— Щось на кшталт договору, — знову почав я. — І я погодився. Добровільно.

У кабінеті було жарко і задушливо. Мені бракувало повітря.

— І ви дійсно виконували... усе, що він скаже?

— Можна сказати, так.

— А ви усвідомлюєте, що, накажи він вам щось протизаконне, відповідати доведеться вам?

— Він ніколи нічого такого не наказував. І він не велів мені сідати в поїзд без квитка. Тут справа в іншому...

— І все-таки не можу зрозуміти, чому ви підкорялися його вимогам. Зрештою, ви могли розірвати угоду. Та будь-­який на вашому місці так і зробив би...

— Я часто думав про це. Не знаю... Я вважав, що мушу дотримувати даного слова.

— Ну-ну, часи трьох мушкетерів давно минули! Вірність слову — це прекрасно, але і свій інтерес у грі треба берегти!

— До останнього випадку все, що він вимагав, було важко виконати, але багато мені дало: я відчув, що розвиваюся...

— Не бачу, що це могло вам дати, крім неприємностей.

— Знаєте, я був дуже самотній, коли його зустрів... А потім... адже завжди приємно, коли ви комусь небайдужі, коли вами хтось опікується...

— Послухайте... Адже він змусив вас дати слово, коли ви були слабкі, у жахливому стані. Тепер ви в нього в руках, і, якщо він накаже, ви віддасте Богові душу — так, чи що? Такими методами орудують секти!