Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— 13 на 4?

— 52.

— Ти — не профі!

— 37 плюс 28?

— Ти повільний!

— 65.

— Швидше! Давайте! — кричав він групі.

— Оце ти гальмуєш!

— 19 на 3?

— Так тягнеш!

— Що так довго?

— 57.

— Зовсім не може рахувати!

Дункер почав задоволено посміхатися.

— 64 мінус 18.

— Погано.

— Не можеш полічити?

Атака посипалась зусібіч.

Треба було сконцентруватися на запитаннях Дункера. Забути про інших. Не чути їх.

— 46.

— Таке собі.

— Ляпає що попало.

— До обіду думатимеш чи що?

— Що так повільно?

Процес запустився. Усі водночас кричали щось принизливе. Дункер домігся свого.

— 23 плюс 18.

— Нічого не вийде.

Не слухати. Візуалізувати цифри. Лише самі цифри. 23. 18.

— Не здатний ні на що!

— Ну вже геть повільно!

Залом лунав сміх.

— Тугодум!

— Не дано — то й не дано!

— Математика — то не твоє.

— Нема на що сподіватися.

— Усе неправильно!

Вони ввійшли в раж і почали веселитися з тої гри.

— 23 плюс 18? — повторив Дункер, широко посміхаючись.

— 42. Ні...

Сміх посилився.

— Надурити хотів!

— Та він не може порахувати!

— 41.

— 12 плюс 14.

— Та не зможе.

— Та геть нездатний!

— Та що ж так довго!!!

— 12 плюс 14. 12, 14.

— 24. 26!

— Дедалі гірше й гірше.

— 8 на 9?

— Нікуди не годиться!

— 62. Ні... 8 на 9 — 72.

— Таблицю множення не знає — узагалі ніщо!

Я розгубився. Геть. Треба сконцентруватися. Відмежуватися від емоцій.

— 4 на 7?

— Не порахуєш!

— Та куди там!

— Не зможеш!

— Помилився!

— 4 на 7? — повторив Дункер.

— Не вмієш!

— Двадцять... чотири.

— Помилився!

— Та він — повний нуль!

— Геть не туди рахує!

— Для нього то заважко!

— 3 на 2?

— Ха-ха-ха! Цей не порахує!

— Нуль нулячий!

— Ляпни вже що-небудь!

— Слабенький, слабенький.

— 3 на 2.

Сміх. Гучний. Жахливий. Деякі вже вигукували по двоє. Я вже не знав, де я.

— 2 плюс 2?

— Та він два на два не порахує!

— Нуль. Нуль є нуль.

— Недорозвинутий.

— Дурень.

— 2 плюс 2? — спитав Дункер, сповнений ейфорії.

— Ох...

— 2 плюс 2? — торжествував Дункер.

— Від такого втомився!

Дункер різко припинив, підвівся і зупинив групу.

— Отже, достатньо.

— Нікуди не годиться!

— Стоп! Усе, досить!

Я був приголомшений та розгублений. Мені було вкрай зле. Дункер раптом це зрозумів і вмить став дуже серйозним. Усе зайшло далеко, він знав, що відповідальний за це. Він мусив розуміти, на які ризики йде.

— Закінчили. Ми загралися. На практиці це не має сенсу... Але ми зараз мали справу із сильною людиною, тож можна було собі дозволити, чи не так? Що ж, по­аплодуємо Алану за сміливість! Непросте випробування.

Групу різко висмикнули з трансу — і всі незадоволені, зненацька присоромлені, в’яло поаплодували. Я помітив сльози на очах у Аліси.

— Браво, друже. Ти добре тримався, — сказала вона, похлопавши мені по спині, коли я виходив із залу.

Я втік із офіса, не дочекавшись кінця робочого дня, — і ніхто не насмілився мені заперечити. Я вийшов на вулицю, узяв ліворуч і пішов швидко хтозна-куди. Треба було втекти від стресу.

Це випробування геть вибило мене з колії, і я був розлючений на Дункера. Як тепер було дивитись в очі колегам під час зустрічі? Цей бовдур принизив мене публічно. Він мені за це заплатить. І дорого. Я знайду спосіб змусити його пошкодувати про те, що він дозволив собі грати людьми.

Той факт, що тест виявив мою нестачу впевненості в собі, як не парадоксально, поставив мене у вигідну позицію: ситуація публічно пішла не в те русло і Дункер за це відповідав. Я, поза сумнівом, створив йому певний клопіт — у юридичному плані, — і він мав це знати. Я ставав майже недоторканним...

Я отримав від Дюбрея СМС і запалив сигарету, як було зазначено. Він точно підкаже мені, як помститися, — це напевне. Але якби він міг припинити мені наказувати палити ось так, зненацька! Палити — добре, коли сам цього захочеш, а не коли змушують...

Я йшов вулицями Парижа, плекаючи свою помсту. Небо було похмуре, ним швидко пливли великі чорні хмари. Гаряче, наелектризоване повітря пахло грозою. Я йшов швидко, тож на лобі мені виступив піт. Від утоми чи від люті? Я міг би подати в суд і отримати компенсацію, але що потім? Як надалі працювати за таких обставин? Атмосфера була б нежиттєздатна. Мої колеги боятимуться бути в моїй компанії... Чи довго я так витримаю? Це геть програшно.

Потроху моя лють поступилася місцем гіркоті, а потім — пригніченості. Енергія цілком полишила мене. Я не відчував такого тягаря на душі з часів, коли мене Одрі кинула. Одрі. Зірочка, що пролетіла над моїм життям, дала скуштували щастя перед тим, як зникнути в ночі. Якби ж вона хоча б пояснила причину свого рішення, якби вона хоч дорікнула, покритикувала... Я би міг або сприйняти докори й відчути провину, або визнати їх несправедливими і розстатися з нею легше... Але вона полишила мене несподівано, без пояснень — це не давало мені перегорнути сторінку, оплакати наші стосунки — я дуже болюче переживав її відсутність. Коли мої думки поверталися до Одрі — сум за нею огортав моє серце і стискав його. Згадка про її посмішку занурювала мене в горе. Частина мене самого зникла разом із нею. Тіло моє сумувало за її тілом, а душа почувалася сиротою.