Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Що це за безглуздя? Мене зібралися лінчувати перед публікою?

— Не маю бажання проходити такий тест, — заперечив я.

— Звичайно, це очікувано: кандидат, який природно впевнений у собі, геть не буде перейматися докорами, які не мають підґрунтя.

Я зрозумів, що Дункер убачав у мені ідеальну ціль. Цей збоченець, безперечно, відчув, що мене легко дестабілізувати. Він був майже цілком упевнений, що його демонстрація буде успішною — за мій рахунок він влаштує видовище. Треба не брати участь. У жодному разі. Я нічого не виграю — зате все втрачу. Треба швидко знайти привід — абиякий, щоб вийти з гри.

— Пане Дункер, такий тест не можна використовувати під час співбесіди. Він неетичний.

— Немає жодних проблем, оскільки все відбувається прозоро: кандидата попереджають — і він, зрештою, вільний погоджуватись або ні.

— Звісно ж, людина відмовиться.

— Пане Грінмор, ви ж консультант, хіба ні?

Ненавиджу, коли люди ставлять запитання, знаючи на нього відповідь, — просто аби змусити вас озвучити їхню думку.

Я лише подивився йому у вічі.

— Тоді вам має бути відомо, що кандидати згодні на все, навіть більше, аби отримати високу посаду.

Ні, то є небезпечна територія. Тут у нього на все є відповідь. Швиденько... Треба ще щось придумати. Бігом... або... просто сказати правду.

— Я не хочу брати участь у такій вправі, — сказав я, підвівшись.

По залу пробіг шепіт. Я був гордий, що насмілився опиратись. Такої мужності в мене не було всього кілька тижнів тому.

Я вже ступив кілька кроків до свого місця, коли він спитав мене:

— Пане Грінмор, вам відомо поняття важкої провини у французькому законодавстві?

Я зупинився, усе ще спиною до нього і не відповідаючи. У залі запала тиша. Важка. Я ковтнув слину. Він продовжив:

— Важка провина — це коли працівник навмисне шкодить працедавцю. Відмова брати участь у цьому тесті буде шкідливою для мене — адже псує мою демонстрацію перед усією командою, яка зібралася спеціально для цього. Ви ж не навмисне, пане Грінмор?

Я мовчав, усе ще не обертаючись. Кров стукала мені в скронях.

Можна було далі й не розписувати. Я й так чудово знав наслідки важкої провини: звільнення без права допрацювати до переходу, без виплати неотриманих відпусток, без виплати компенсації за звільнення. Треба було просто так узяти і піти без нічого...

— То як, пане Грінмор?

Мені здавалося, що ноги мені загрузли в бетоні. Голова була наче порожньою.

— Вирішуйте, пане Грінмор.

Та чи був у мене вибір? Це... жахливо. Треба було не відмовлятися від самого початку. Тоді б я не опинився в цій принизливий ситуації. Треба було пройти цей дурний тест. Треба було взятись. З’їсти свою гордість. Нумо... нумо... Я зробив надлюдське зусилля і обернувся... Усі дивилися на мене з очікуванням. Я сів на стілець, показаний Дункером, сів мовчки, дивлячись на підлогу. Я палав, вуха горіли. Треба оговтатись. Швидко. Треба забути сором. Зібратись. Відкрити свою енергію, направити її. Дихати. Так-так. Треба дихати... Заспокоїтись.

Він зробив іще паузу. І почав ставити запитання.

— 9 на 12?

Треба не поспішати відповідати — я йому не учень.

— 108.

— 14 плюс 17?

— 31.

— 23 мінус 8?

Я спеціально ще уповільнив свої відповіді. Треба було сконцентруватись, набратися сил, які знадобляться мені. Повний дзен.

— 15.

Він почав махати руками, заохочуючи групу критикувати. Я все ще уникав їхніх поглядів. Я чув, як вони штовхають одне одного, хихотять і... мовчать. Він підвівся й подивився на них:

— Нумо, давайте. Кажіть усе, що вам спаде на думку... негативного щодо пана Грінмора.

Еге ж, я знову «пан».

— Не слід перейматися, — сказав він групі, — я нагадую, що не треба казати правду. Усі й так знають, що в Алана багато переваг. Це — просто гра, для тестування. Розслабтесь — і гайда!

А тут я знов Алан, ага. Майже приятель йому. І в мене є переваги. Ну і брехун. От же ж маніпулятор.

— Ти поганий!

Стрельнув перший негатив.

— 8 на 9? — спитав Дункер

— 72.

— 47 на 2?

— 94.

— Іще, іще, — продовжив він, закликаючи групу жестом.

Він вимахував, як генерал, що кличе солдат вискакувати з окопів і атакувати ворога.

— Та ти не вмієш рахувати!

Друга критика.

— 38 на 2?

Я відповів повільно, щоб збити ритм, який він задавав.

— 76.

— Давайте, давайте!

Здавалося, що він кричав людям, які штовхають машину, щоб та розігналась і мотор завівся.

— Ти не годишся!

До цього моменту негатив мене не торкав. Він був надто фальшивий — колеги ще більше соромились, ніж я.