Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Він розгорнув книжку і почав гортати сторінки, вочевидь, шукаючи з названим мною номером.

— Ось. Дуже добре. Тепер назви інше число, від 0 до 20.

— Що це ви робите?

— Називай!

— Гаразд, 12.

Я подивився ближче. Це був словник, і він вів пальцем по списку слів на сторінці.

— 10, 11, 12. «Маріонетка». Непогано. Могло б бути й гірше — можна було на прислівник натрапити, наприклад.

— Може, усе ж таки вирішите мені пояснити, про що йдеться?

— Це дуже просто. Ти ж сказав, у тебе два шефи в компанії.

— Так. Я маю начальника, а у того — свій шеф, який часто приходить особисто.

— Чудово. Ти завітаєш до кожного з них. Знайдеш привід поговорити. Твоє завдання полягає в тому, щоб кожен із них сказав слово «маріонетка».

— А це що за безглуздя?

— Є обов’язкове правило: ти не маєш права ані сам вимовити це слово, ані показувати світлину чи об’єкт, що його представляє.

— А навіщо все це?

— Наснаги тобі!

Я повільно вийшов з палацу, повільно йшов до воріт, рахуючи зірки. У Парижі зірки рідко помічаєш — небо завжди видається темним через яскраві вогні міста.

Я трохи губився в протиріччях. З одного боку, завдання викликало інтерес. Порівняно з попереднім, я виконував його вказівки неохоче — вони вимагали неабияких зусиль, та я хоча б розумів, у чому користь від них. На цей раз я цього не бачив... Мене дратувала взята ним манера не відповідати на мої запитання, геть чисто їх ігноруючи! І взагалі, коли вже настане край цій грі? Він, звичайно, видавався щирим у бажанні навчити мені багатьох речей, «просунутися» вперед у моєму житті, але ставало дедалі важче відчувати, що тебе ведуть у своєму баченні, навіть якщо з добрих намірів. Та чи вони добрі? У нього має бути причина опікуватися мною, мабуть, він отримує щось із цього. Але що?

Я знову згадав про зошит. Зошит, цілком присвячений мені, безумовно, містив усі відповіді на мої запитання... Він яскраво нагадував, що моя ситуація не була нормальною. Не можна заплющувати очі на причини, які мотивують незнайомця цікавитися мною, радити мені, ба більше — диктувати, як поводитися, — і все це без пояснень правил договору, на який я пристав за жахливих обставин. По спині мені пробіг холодок.

Було дуже прикро, що я не встиг хоч кілька хвилин подивитися в той зошит, поки Дюбрей виходив із кімнати. Шкода пропустити нагоду, яка може ніколи більше не випасти. Треба було обов’язково знайти можливість потримати його... А якщо я повернуся вночі? За такої спеки вікна ж лишаться відчиненими...

Металевий брязкіт грубо перервав мої думки. Сталін наблизився до мене, трусячи важким металевим ланцюгом. Я ступив крок убік, аби він не дістав мене і пришвидшив ходу під його гавкіт. Люті очі та оголені ікла Сталіна відповідали на моє запитання: ні, я не повернуся сюди вночі. Ніч належала йому. Уночі його нарешті відпускають і лишають господарем парку.

***

Катрін присіла на честерфільдський диван. Дюбрей запропонував їй сигару, але вона відмовилась: не звикла.

— То що ти думаєш? — спитав він, простягнувши руку до портсигара.

Катріна повільно підвела очі на одну з люстр, розмірковуючи та не кваплячись давати відповідь.

— Думаю, що все добре, але наприкінці я відчула, що він нервує. Чесно кажучи, останнє завдання я й сама не зрозуміла.

— Змусити шефів зронити випадкове слово?

— Так.

Він запалив сірник. Зажеврів вогник. Дюбрей підніс його до сигари, звичним рухом запалив її. Перший димок поплив у повітрі, розносячи особливий запах сигар montecristo . Тоді Дюбрей повернувся до глибокого крісла; шкіра фотеля тихо рипнула; він схрестив ноги.

— Проблема Алана в тому, що йому не достатньо показати, як почати правильно спілкуватися. Так він не зможе отримати на своєму підприємстві нічого лише тому, що він хоче. Є дещо, що гальмує його в усіх аспектах.

— Що саме?

— Він надто звик слухатися... Зараз він прогресивно вчиться чинити опір. Це добре, але геть недостатньо. Одна річ — уміти чинити опір, і зовсім інша — уміти отримувати бажане. До цього потрібно підготуватися.

— Підготуватися?

— Розвинути в собі впевненість, що це можливе.

— Хочеш сказати, що, доки він на споді душі не вірить, що може щось отримати від менеджерів, він нічого не отримає, навіть якщо старанно використовуватиме найкращі у світі методи спілкування?..

— Точно.

— Зрозуміло.

— Але навіть не це найважливіше. Коли людина впевнена, що може впливати на рішення інших, вона завжди зможе це робити; навіть коли методи не найкращі, людина впорається... А якщо не вірить у себе — зупиниться на першій же перешкоді, яку сприйме як доказ марності спроби.