— Хіба?
— І так для всіх?
— Так.
— Для уточнення, — додала Катрін, — це так для більшості людей, але не для всіх. Трапляються винятки.
— Не чіпляйся, Катрін, це нічого не міняє.
— Але чим це пояснюється? — спитав я.
— Це природній феномен, який пояснили американські дослідники. Гадаю, почалося з того, що вони помітили: коли двоє людей багато спілкуються, вони несвідомо синхронізуються одне з одним і кінець кінцем починають набирати схожих поз. У принципі, це можна спостерігати збоку. Наприклад... коли закохані сидять у ресторані, дуже часто вони в однаковісінькій позі: чи то лікті на столі, щока на руці, нахилені вперед або назад, руки на колінах, чи то смикають підставку для приборів...
— Дуже дивно...
— А потім дослідники довели, що цей феномен можна універсалізувати: навмисне прибирання пози іншої людини допоможе обом почуватися комфортніше. Це значно покращує якість комунікації. Але для того, щоб це спрацювало, недостатньо практикувати це як методику: обов’язково треба хотіти увійти у світ іншого.
— Це все дуже чудово — і ви побачите, що я чинитиму опір, але якщо треба вивчати жести співрозмовника й підлаштовуватись під його свідомість — то цілком утрачається своє єство!
Він ледь посміхався.
— Хочеш, я тобі скажу?
— Що?
— Ти й так це робиш, ненавмисне...
— Зовсім ні!
— Запевняю, що так.
— Побачимо ще! Я цього не знав п’ять хвилин тому.
Він іще ширше посміхнувся.
— Із чого ти починаєш, коли хочеш заговорити с дитиною двох-трьох років?
— Якось це нечасто мені трапляється...
— Згадай останній раз.
— Ну... я говорив із сином консьєржки, тижнів зо два тому. Я попросив його розповісти, що він робив удень у дитячому садочку.
Що довше я відповідав Дюбрею, то краще починав розуміти, що це була дивовижна правда, яка ще була свіжою в пам’яті: щоб говорити з маленьким Марко, я присів, аби бути на одному рівні з ним, почав говорити дуже простими словами та голосом, щоб він краще мене зрозумів. Природно. Я не докладав жодних зусиль, просто щиро хотів, щоб він розказав, на що схожий дитячий садочок у Франції.
— А знаєш, що найнеймовірніше?
— Кажіть.
— Коли певний час тримається хороша комунікація, це так цінується обома учасниками, що кожен несвідомо намагається її підтримати. Наприклад, в аспекті постави тіла: якщо один міняє позу, другий робить так само, навіть не усвідомлюючи.
— Хочете сказати, що я прибираю пози іншої людини, сиджу досить довго, а потім змінюю положення тіла — і та людина так само змінить його?
— Так.
— Ну й дива.
— Але пам’ятай, що основне — це бути щирим у намірі спілкуватися з нею.
— Неймовірна штука!
Це нове відкриття надихнуло й розважило мене. Мені здавалося, що досі я був глухим і сліпим стосовно таких очевидних аспектів у спілкуванні з людьми. Було дивовижно виявляти, що між нами відбувається стільки обміну посланнями поза словами, несвідомо. А Дюбрей згадав ще інші рівні спілкування...
Я хотів дізнатися більше про це. Але він відповів, що на сьогодні досить. Мене проводили до дверей. Уже була ніч.
Я попрощався з Катрін, роль якої біля Дюбрея та саму її особистість ще досі не розумів. Вона була з тих, хто говорить мало, загортається в таємницю та вкривається загадковістю.
Я вже вийшов за поріг палацу та пройшов кілька кроків садком до воріт у супроводі погляду Сталіна, коли мене покликав Дюбрей.
— Алане!
Я обернувся.
— Повернись! Я забув дати тобі завдання.
Я зупинився. Ні, це неминуче...
Я зайшов усередину, пройшов за ним крізь залу. Наші кроки віддавали луною по холодному мармуру. Ми увійшли в досі не знайому мені кімнату, де панувала атмосфера старого англійського клубу. Полиці з книжками геть затуляли стіни — аж до прикрашеної ліпниною стелі. Дві люстри на безліч лампочок, що ховалися за золотавим абажуром, давали м’яке та затишне світло, яке чудово пасувало до атмосфери серед давніх книг. До книжкових шаф було приставлено кілька драбин із червоного дерева. На підлозі персидські килими покривали більшу частину версальського паркету. То тут, то там стояли глибокі фотелі, укриті темною шкірою; пара крісел, з’єднаних між собою столиком. У глибині кімнати, наче трон, стояв величезний честерфільдський диван.
Дюбрей взяв до рук товсту книжку. Катрін лишилася біля входу й уважно дивилася на нас.
— Дай число від 0 до 1000.
— Число? Навіщо?
— Кажу, назви число!
— 328.
— 328... побачимо, побачимо.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу