Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Акції сьогодні по 128. Зросли на 0,2 % за сеанс, близько 1 % за тиждень.

— Так.

Він, вочевидь, був захоплений позитивним зростанням. Треба було підтримати це захоплення, говорити з ентузіазмом, показати зацікавленість цією темою. Якщо Фостері відчує, що я переймаюся тим, чим і він, — він відкриється мені.

— Що дивує, так це те, що вони підвищились на 14 % від початку року, хоча наші піврічні результати зросли на 23 %. Якось не дуже логічно.

— Ні.

— Явно недооцінені.

— Так.

— Зрештою, вони не показують реальної вартості підприємства.

— Ні.

Не йде… Ну що ж, будь-що треба продовжувати. Не можна мовчати.

— Шкода, що так. Краще б вони стежили за нашими результатами — адже вони непогані.

Він навіть не взявся мені щось відповідати, лишень подивився на мене так, ніби не розумів, навіщо розтуляти рота, аби говорити такі дурниці.

Я відчув щось схоже на сором. Лише трохи. Зрештою, він уважав мене палким читачем того журналу про зірок, тому жодного ризику його ще більше розчарувати, — продовжимо…

— Проте курс добрий. Має ще покращуватись.

Фостері звів брови. Я вів далі з подвоєним ентузіазмом.

— Був би я трейдером, я би ставив усе на них.

Вигляд у нього був пригнічений, сповнений… страждання, — він ховався у своєму мовчанні. Що ж, змінимо тактику. Почнемо ставити запитання.

— А як ви поясните невідповідність наших результатів до курсу біржі?

Кілька секунд мовчанки, під час яких він лишався абсолютно непорушним. Поза сумнівом, збирав усі свої сили, готуючись щось сказати ідіоту з провінції.

— Є кілька елементів. По-перше, фінансовий ринок менше думає про результати минулого — імовірніше, про перспективи майбутнього.

— Але ж вони чудові, Ларше повторює нам це щопонеділка!

— Крім того, на біржу впливають психологічні фактори.

Останню фразу він процідив зневажливо.

— Психологічні фактори.

Він зітхнув. Йому, вочевидь, роль ментора не давала жодного задоволення.

— Страхи, чутки… І Фішерман.

— Фішерман?

— Журналіст-економіст із журналу Echos , який не вірить у наш розвиток і повторює про це у своїх довжелезних статтях. Звичайно, це впливає на інвесторів, тому що за його думкою стежать. Питання — навіщо.

— А якщо за ним є хтось, хто смикає за вервечки? Якщо цей Фішерман є... як то кажуть?

— Не розумію, кому це вигідно.

Та що ж це — чого б тобі просто не відповідати на запитання?!

— Але Фішерман не має особистого інтересу в тому, щоб зростання наших акцій уповільнювалось?

— Звідки мені знати?

— Якщо не має, отже, є люди, яким треба нас принижувати в його журналі. Фішерман — просто їхня...

Я удавав, що шукаю слово, яке забув, ворушачи руками в повітрі.

— Я не прихильник теорії змови.

— Ех, я оце не можу згадати слово. Як оце називають того, хто дозволяє собою маніпулювати?

— Алане, мені треба працювати.

— Але ж ні, дайте відповідь на це запитання! Я ж день змарную, шукаючи слово.

— Зосередьтеся на своїй роботі — і все буде чудово.

— Та ось на кінчику язика крутиться...

— Ну то сплюньте його — але не в моєму кабінеті.

Він чи не вперше спробував виявити почуття гумору — але мені було геть не смішно. Так-так, швиденько треба було його змотивувати мені відповісти.

— Дайте оце слово — і я відразу щезну.

— Лялька.

— Та ні, то не те... Інше.

— Не дратуйте мене.

— Ну дайте синонім.

— Річ. Він — чиясь річ. Підходить?

— Ні, це теж не те.

— Але ж доведеться вам цим удовольнитися.

— Дайте ще синонім.

— Мені треба працювати.

— Ну, будь ласка...

— До побачення.

Тон його був безапеляційним, і він знов занурився в папери, не дивлячись на мене.

Я вийшов, трохи розгублений. Ну що ж, я намагався. Це вже щось. Помилкою, мабуть, був мій ентузіазм. Щоб «обійняти його всесвіт», треба було не просто говорити на тему, яка його цікавить, але треба було взяти його стиль спілкування — серйозний, раціональний, чіткий, малослівний. Ще краще, якби я від того отримував задоволення. Але ж чи зміг би я спонукати його говорити більше? Не впевнений. У будь-якому разі я був близький до успіху.

Щойно я сів у себе в кабінеті, як до мене прийшла Аліса, щоб обговорити перемовини з одним з її клієнтів. Ми говорили хвилин десять. Аж тут я почув кроки Фостері в коридорі. Вперше він пройшов повз мої двері. Ступив крок назад і повернув голову з непорушним обличчям.

— Маріонетка!

І продовжив іти.

Аліса повернулася до мене, шокована, що начальник щойно обізвав мене ось так.