Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Мені вже здалося, що це ще одне завдання від Дю­брея.

— Він не тухлий, а пліснявий, і...

— Це одне й те саме — що тухлий, що пліснявий.

— Ні! Це корисна пліснява. Присягаюся, її можна їсти без остраху. Без тої плісняви сир не має сенсу!

— Ти знущаєшся з мене.

— Ні, чесне слово! Дивись.

Вона нанизала виделкою кілька шматочків того «дещо»... і з’їла. Прожувала й проковтнула з посмішкою.

— Ну й бридота!

— Та лишень спробуй!

— Нізащо.

Я взявся їсти листя салату, акуратно обираючи шматочки, які не торкалися гнилятини.

Коли Артюс повернувся за тарілками, він удав, що ледве не плаче.

— Треба буде сховати це від Леона. Він ридатиме, коли побачить, як ви зневажили його салат. Не знаю, як його й утішити...

Він щез на кухні з нашими тарілками. Аліса поклала лікті на стіл і нахилилася до мене.

— Знаєш, ти мене здивував під час зустрічі. Я й не уявляла, що ти зможеш сперечатися з Ларше. То ризиковано...

— Не знаю. У всякому разі, я був відвертим: я впевнений, що не в інтересах компанії зневажати канди­датів, які можуть влаштуватися на вакансію, доступну саме зараз.

Вона кілька секунд дивилася на мене. Я раніше не помічав, яка вона красива. Світло-русяве волосся, зібране на потилиці, відтуляло дуже тонку, дуже жіночну шию. М’який, але відвертий погляд розумних блакитних очей. У ній було багато грації.

— От тільки я дедалі більше пересвідчуюся в тому, що Ларше, Дункер та решта членів правління дуже просто ухвалюють рішення, які не слугують інтересам підприємства...

— Чому ж так?

— Вони ухвалюють рішення, керуючись фінансовим ринком, тобто біржею.

— Не розумію, що це міняє: це також інтерес наших акціонерів — аби компанія добре функціонувала.

— Ні, це залежить від...

— Від чого?

— Від мотивації акціонерів. Знаєш, у нас серед акціо­нерів є всі, хто хочеш: незначні міноритарії, банки, інвестиційні фонди...

— І що?

— Гадаєш, більшість із них зацікавлена в стабільному й гармонійному розвитку компанії? Для них важлива одна річ, точніше, дві: щоб курс акцій зростав і щоб дивіденди виплачували щорічно.

— Тут немає нічого дивного... Це принцип капіталізму: ті, хто беруть на себе фінансові ризики, інвестуючи в компанію, потім отримують дивіденди, якщо все спрацює. Це є їхня винагорода за ризик, завдяки якому підприємство може розвиватися. А акції, знаєш, ростуть, якщо компанія успішно розвивається, бо тоді ризик знижується — і буде багато тих, хто бажає долучитися. Стосовно дивідендів — то їх беруть із прибутку і розподіляють між акціонерами. Аби були дивіденди, треба, щоб компанія працювала стабільно.

— У теорії — так. А на практиці система геть збочена. Тепер акціонери рідко коли переймаються довгостроковим розвитком компанії. Насправді, здебільшого вони й не знають, що відбувається. Вони або хочуть перепродавати акції, коли ті достатньо здорожчають, або тримати достатньо акцій, щоб впливати на ухвалення рішень у компанії, і, повір мені, зовсім не для послідовного розвитку, а для збільшення виплати дивідендів протягом кількох років, поки вони лишаються тримачами акцій, навіть якщо через це брак коштів на розвиток призведе до катастрофи.

— То ти думаєш, що Дункер і його поплічники грають у цю гру, грають на користь акціонерів і на шкоду компанії?

— Так.

— Але ж Дункер створив цей корабель. Це його компанія. Не уявляю, чому він пристає на те, що руйнує його дітище.

— Це вже не його корабель. Він вивів його на біржу і відтоді тримає всього 8 % капіталу. Це фактично продана компанія.

— Але ж він лишається головуючим. Принаймні це йому подобається...

Аліса скривилася.

— Він не сентиментальний, як ти сам знаєш. Ні, я думаю, що його метод управління узгоджений між ним і двома найбільшими акціонерами, які вклалися в капітал компанії в момент виходу на біржу.

Артюс приніс качку, від якої розходився чудовий аромат, і пішов обслуговувати інших постійних відвідувачів.

— Пані графине, я до ваших послуг!

— Артюсе, друже мій, — сказала пані, — у моєму генеалогічному дереві є лише селяни, робітники, обслуга... Зрештою, дворянство було скасоване 1790 року...

— Але 2003 року Артюс його відновив!

Качка в білому вині мала неперевершений смак. Така страва була здатна утримати на французькій землі будь-­якого американця, бодай ультранаціоналістичного консерватора — будь-хто забув би про батьківщину, щойно поклавши до рота шматок такої смакоти.

— Ти знав Тонеро? — спитала Аліса в перерві між шматками.