Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Це гидко, гидко так чинити! Я ж казав, що я ще не звільнився і розраховую на конфіденційність! Я знаю, що це ви телефонували моєму директорові та сказали, що адміністративний директор звільняється і ви пропонуєте кандидата на заміну!

— Пане, я не...

— Заткніться! Я знаю, що це ви, бо я нікому більше не надсилав своє резюме. Нікому, чуєте? Тож це були ви. Так чинити підло і вам це не минеться!

Я вийшов з офіса й зіткнувся з Алісою — вона, вочевидь, чекала на мене після наради.

— Ти йдеш обідати? — спитала вона прямо.

Вона посміхалася, але була трохи збентежена. Може, боялася, що її стрінуть зі мною?

— Так, — відповів я.

Вона хвилину помовчала, ніби чекала від мене ініціативи, потім сказала сама:

— Пообідаємо разом?

— Добре.

— Я знаю маленький ресторанчик, дуже симпатичний, треба трохи пройтися, але поговоримо вільно.

— Яка назва?

— «Артюсове лігво».

— Не знаю такого.

— Він такий... самобутній. Більше не скажу — сам побачиш.

— Аби там не їли незрозумілих тварин — решта годиться.

— Ох, ці американці! Усі ви такі зніжені!

Ми пройшли вулицею Мольєра і завернули в арку, перетнули сад королівського палацу Пале Рояль — шматочок тиші та спокою просто в центрі Парижа... Сад був дуже простим — нагадував шкільне подвір’я довоєнних часів. Каштани в ряд, протоптані доріжки, стара будівля, яка увібрала навколишню історію. Під арками вгадувався ледве вловимий запах холодного каменю, відлуння наших кроків дзвеніло старими склепіннями, потертими за століття. Сама ностальгія жила в цьому місці. Плин часу тут зупинився два століття тому; атмосфера така проникна, що я б не здивувався, якби й справді побачив тут дітей у старомодній, тих часів, формі, які бігають і радіють дзвінку на перерву, від якого навсібіч розсипаються горобці.

З північного краю садка ми піднялися невеликими сходами із шорсткими перилами з кованого заліза, пройшли повз обрамлену тьмяним деревом вітрину продавця музичних шкатулок та вийшли на вулицю Петі-Шам. Складно було просто йти вузьким тротуаром цієї жвавої вулички старого Парижа. Кожна із цих маленьких крамничок була унікальною, дуже відрізнялася від різних франшиз та супермаркетів, у яких продається все й зі всього світу. Тут кожна вітрина дивувала прикрасами й унікальністю виставлених товарів. Тут продавець парасольок стояв поруч із ковбасами, а ті — поруч із капелюшником, який був сусідом продавця чаю, котрий сусідував із виробником прикрас ручної роботи; від взуттєвого майстра ми перейшли до спеціалізованої бібліотеки старих книжок. І всюди хотілося зупинитися, пороздивлятися, доторкнутися...

— Ти знаєш про галерею Вів’єн?

— Ні.

— Пройдемо через неї.

Ми перейшли вуличку, оминаючи машини в корку, — водії явно були засмучені, що пересуваються повільніше за пішоходів. Ми пройшли ще дві крамниці й опинилися на своєрідній вуличці, перекритій старим скляним жовтим дахом із каркасом з кованого заліза. Запах шкіряних виробів, трохи вологий. Галерея поглинула кілька крамниць і ресторанів, але все оточення тут різнилося від вуличної атмосфери. Тут не було жвавості перехожих, скупчення транспорту. Галерея спочивала в церковному спокої та тихому світлі. Щонайменший шум від кроків чи голосу гучно лунав у скляному приміщенні. Усюди царювала атмосфера меланхолійної рівноваги. Люди йшли повільно.

— Галерею датовано початком дев’ятнадцятого сторіччя. Це була вітальня Ресторації. Я прихожу сюди, коли хочу трохи відпочити від офіса.

Галерея мала форму підкови, тож ми пройшли нею і вийшли з іншого виходу. Опинившись знову на вулиці, ми відчули аромат свіжоспеченого хліба, який долинав із сусідньої пекарні, нагадавши мені, як я зголоднів.

— Ми прийшли! — сказала Аліса, показуючи на дерев’яні двері ресторану, ретельно пофарбовані в сірий колір — чудовий, насичений сірий колір.

Ми увійшли в невелику залу в стилі бароко — на ледве з двадцять столиків. На стінах у ліплених рамочках — безліч різноманітних цитат і висловлювань. Господар — сорокалітній блондин маленького зросту із шовковим шарфом, пов’язаним поверх рожевої сорочки, — жваво щось обговорював із клієнтами. Щойно побачивши Алісу, він перервав розмову:

— Пані вербувальнице! — сказав він із таким пієтетом, який — якби не лукава посмішка — можна було б сприйняти за улесливість.

— Я ж вас уже просила так мене не називати, Артюсе! — відповіла вона, сміючись.