Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Я вже сказав вам, що середня тривалість співбесіди в Тома значно менша, ніж в інших консультантів із нижчими показниками успішності. Якщо вивчити дані, то, мабуть, саме цей середній показник визначає різку успішність. Тривалість наочних співбесід особливо неефективна для кандидатів, яких так і не винаймуть, і...

— Іншими словами, — сказав Ларше з виглядом переможця, — менше витрачайте часу на балакунів — буде більше часу на пошук клієнтів. Завершуйте співбесіду, щойно ви розумієте, що перед вами не найкращий кандидат на посаду — нема сенсу продовжувати.

Незручна тиша запанувала в залі.

— У будь-якому разі, — пояснював Ларше з удаваним сміхом, — ви йому не надасте роботу, тож і мороки з ним не матимете...

Від мовчанки ставало зрозумілим, що пропозиція для працівників була не дуже комфортною. Хтось роззирався навсібіч, чекаючи від когось реакції. Інші, навпаки, зосереджено втупилися в блокноти.

— Я геть не погоджуюся із цим.

Усі обернулися на мене. Я рідко коли говорив на засіданнях — і ніколи не виказував незгоди. Я почав обережно:

— Вважаю, що це не в інтересах фірми: кандидат, який не відповідає вакансії сьогодні, може відповідати вакансії, яка надійде завтра. У довгостроковій перспективі всі виграють — є база кандидатів, які довірятимуть нам і поважатимуть нашу компанію.

— Друзі, тут узагалі нема чим перейматися. Гадаю, так усім буде зручніше. За всіх часів так було незмінно: кандидатів набагато більше, ніж вакансій, тому нема чого за ними бігати. Куди не кинь — усюди вони сиплються, лишень збирай.

Почувся смішок у залі.

Я зібрав докупи всю мужність.

— Зі свого боку, я поважаю ввічливість, наважуся назвати це професійною етикою. Ми наймаємо працівників не для самих себе. Ми — рекрутингове агентство. Наше завдання — не просто обрати кандидата. Я вважаю, що ми маємо давати поради тим, хто не відповідає посаді на даний момент. Саме за це я люблю свою роботу.

Ларше слухав мене, усе ще посміхаючись. Але з кожним натяком на загрозу його інтересам вираз його обличчя різко змінювався та ставав хижацьким.

— Друзі, я бачу, Алан забув, що він працює на «Дункер консалтинг», а не на мати Терезу.

Він розсміявся, сміх підхопив Тома, а потім і Мікаель.

Брови Ларше трохи здвинулись, а погляд був прикутий до мене.

— Якщо ж у тебе щодо цього сумніви, подивись на зарплатну відомість — там є штампик, який нагадає, що тобі платить не благодійна організація.

Знову смішок.

— Тож, Алане, треба відірвати дупу й працювати, щоб заслужити зарплатню. А не надавати соціальну допомогу — на цьому не заробиш.

— Компанія заробляє на мені. Моя зарплата має високу рентабельність, тож вона й так заслужена.

У залі запала мертва тиша, хоч ножем ріж. Усі працівники дивилися собі під ноги.

— Не тобі про це судити, — сказав він зле, упевнений, що йому критично важливо лишити за собою останнє слово, щоб не втрачати авторитет перед іншими. Ми ставимо мету і завдання, а не ти. І наразі ти тої мети не досягаєш.

Збори швидко закінчились. Відчувалося, що Ларше невдоволений тим, на що все обернулося, — що велич його послання було нівельовано. Цього разу я мав сміливість висловити заперечення, але за краще було б, мабуть, мовчати. Проте я був щасливий, що висловив свої переконання, не дав розтоптати свої цінності.

Я поспіхом залишив залу і попрямував до свого кабінету, намагаючись уникнути зіткнення з ним. Я взагалі нікого не хотів бачити. Дочекався, щоб усі пішли на обід, перш ніж висунутися з кабінету. Тоді тихо відчинив двері. В офісі панувала тиша. Я тихо йшов коридором — дякувати килиму, який приглушував мої кроки.

Я проходив повз кабінет Тома, коли там задзвонив телефон — від різкого звуку я мало не підстрибнув. Це його телефон — мабуть, набрали напряму, бо звичайна лінія в обід не працює. Дзвінок в обідню перерву лунав, як крик у космосі.

Не знаю, що на мене найшло; це не було звичним для мене, це не було практикою нашого відділу. Але телефон дзвонив так уперто, що я вирішив відповісти.

Я відчинив двері його кабінету. Усе було акуратно розкладене, течки рядком. Нібито ненавмисне, на столі на виду лежала ручка Montblanc . Легкий парфум (чи, може, запах крему для гоління) у повітрі... Я зняв трубку з апарата — набагато дорожчого за ті, що ми мали у своїх кабінетах. Цікаво, чи він випросив його в шефа, чи сам купив, аби виділитися із сірої маси.

— Ал...

Я збирався представитися, щоб мій співрозмовник знав: я — не Тома. Але з того кінця дроту мені не дали часу — різко перебили й почали гримати: