Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

…Дорога до Соснівки. Чорне авто на мосту…

…Кам’яні істоти під мостом оживають, піднімаються, щоб поглинути нас…

…Хто ж тепер викопає бульбу на маминому городі?..

…Політ триває так довго, що я встигаю згадати все своє життя. Чи то моє життя таке коротке, що вмістилося в кількох секундах польоту? Там, куди ми прилетіли, царює ніч. Глуха, безпросвітна, без жодного зблиску на землі й на небі.

…Прокидаюся і не розумію, який зараз час доби — ранок чи вечір. Наді мною крізь грубе матове скло ледь вичавлює краплі блідого світла конусоподібне бра. У кріслі біля ліжка сидить якийсь чоловік — очі заплющені, голова відкинута назад, на спинку, аж кадик на шиї випнувся, руки, поцятковані рудим ластовинням, складені на животі і зчеплені пальцями в замок. Здається: він мертвий. Але ні, ось пальці повільно розмикаються, долоні сповзають із живота і впираються в бильця крісла, повіки різко піднімаються, чіпкий пронизливий погляд встромляється в моє обличчя, мов дві колючки кактуса. В ньому — ні втоми, ні тривоги, ні страждання, ні радості. Просто білий гіпнотичний погляд.

— Де Роман? — кричу.

Це мені тільки здається, що кричу, бо чоловік не чує — хутко підводиться з крісла, нахиляється до мене.

— Що ти сказала?

— Де Роман?

Він обертається, бере зі столика шприц. Гостре жало пронизує мені руку, я відчуваю, як по венах, у протилежні від передпліччя напрямки — до плеча і до кисті, — просувається його палюча отрута.

— Його вже немає.

— Де Роман? — повторюю запитання, бо те, що почула, не сприймаю, не можу сприйняти, не можу повірити.

— Ти все забудеш, — заспокоює мене чоловік. — Забудеш все те, що тебе тривожить, що болить. І знову будеш щаслива, як досі. Ми обоє будемо щасливі. А зараз спати, спати, спати…

Корюся його наказові. Тривога відступає, біль притуплюється. Густі хвилі туману підхоплюють моє невагоме тіло, як маленьку трісочку, якийсь час погойдують на своїх високих гребенях, а тоді раптом занурюють, затягують у свою сиву безодню. Спати, спати, спати…

…Прокидаюся вдруге. Обдивляюся кімнату, в якій лежу. В ній жодного вікна, на стіні бра з білим матовим склом, біля ліжка — бордове крісло, добряче потерте, з високою спинкою, за кріслом, трохи далі, — стіл із вимкненою настільною лампою, заставлений якимись скляними посудинами, під стіною навпроти — шафа з картонними теками. Підземний кабінет чи лабораторія… А може, те і те разом.

А ось і володар цього підземелля. У білому халаті, в тонких гумових рукавичках, із якимось блискучим обручем на голові.

— Уже розплющила очі? От і добренько. Зараз ще один укольчик, а тоді — курячий бульйончик із грінками.

— Що з Романом? — сльози ллються з моїх очей, скочуються по щоках і скапують на шию. Не маю сил витерти їх.

— Яким Романом? — чоловік схиляється наді мною так низько, що я чую запах його сивого волосся, мертвий запах відмерлих рогових утворень. — Що ти вигадуєш? Я ж тобі вже пояснював: ніякого Романа немає і ніколи не було. Це все твоя хвора уява. І нічого плакати. Усе буде добре, серденько. Просто прекрасно! Треба дивитися вперед. Ми зітремо цю сторінку, вирвемо її, забудемо і разом зійдемо на п’єдестал. Ти ж допоможеш своєму таточкові? Правда ж, допоможеш? Авжеж, допоможеш. Щури, собаки, мавпи, кролики — яка дурня! Щури та собаки не скажуть, що відчувають і пам’ятають. Правда ж, моя зіронько?

Господи! Що він говорить? Які щури? Які собаки? Який п’єдестал? Де Роман? Де мій Роман?!

…Прокидаюся енний раз і бачу на сидінні бордового крісла магнітофон — дві бобіни, одна з рудою стрічкою, друга — порожня. Чоловік стоїть за кріслом. Помічає, що я розплющила очі, підходить, присідає на ліжку в ногах, бере мене за праву руку трохи вище ліктя і натискає клавішу магнітофона. Бобіни починають крутитися.

— Ти помітила, хто це зробив? Там, на мосту?

— Авто. Чорне. Воно їхало слідом, а потім штовхнуло.

— У тебе колись був собака?

— Ні. Я не люблю собак.

— З ким ти була в машині?

— З Романом.

— Хто такий Роман?

— Мій коханий. Мій чоловік. Ми повінчалися в озері Святому. Він мене любить. І я його також. Що з ним? Що з ним?!

— Ти не повинна запитувати, коли проходить тестування. Запитання ставлю я. Ніякого Романа ніколи не було. Ніколи! Ти вигадала. Ти багато чого навигадувала, нафантазувала. Треба повертатися в реальний світ. Ніхто тебе більш не любить, окрім твого тата, крім мене.

— Тато… Федір Христич… Мій тато Федір Платонович Христич… Мама Віра… Я народилася в селі Ожинка.