Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Заперечливо хитаю головою: я вже вирішила їхати, крім того, мені треба побути там самій.

— Ти не Іриска, а впертий ослик, — зітхає Роман.

Та я знаю, що особливо зітхати йому ніколи. І власні тренування, і з хлопчаками, і паперова морока із заснуванням газети. Приватних видань поки що як кіт наплакав, механізм їх створення тільки виробляється. Але в Романа вже тисяча ідей, і він свого доб’ється.

Навіть уявити не можу, чим закінчиться моя поїздка. Чи зможу я хоча б увійти в будинок, в якому прожила стільки років? Чи не продав його Борис Маркович, перш ніж переїхати до Києва? Втім, чи переїжджав він узагалі? Михайло намагався розшукати доктора Сніжницького у столиці — виявилося, такий там ніколи не жив і не працював. Де ж тоді він перебував усі ці роки? І де він ось уже десять місяців, відтоді, як провідав мене в лікарні після аварії? Невже й справді виїхав закордон? Жодної звістки від нього не було.

Єва перебралася в мою квартиру, що стояла пусткою. І Єві добре, бо не треба комусь платити за винайм кімнати, і кактусам пощастило, бо без хазяйки давно вже повмирали б. Якби Борис Маркович дзвонив чи надіслав листа, Євуся мені обов’язково передала б.

Автобус повзе як трьохсотлітня Тортила, ще й двічі по двадцять хвилин стоїть у придорожніх містечках. Автівкою можна було б дістатися вдвічі швидше. Їду на цій «шаленій» черепасі й міркую: чи справді мені так хочеться побути з тим дивним будинком наодинці? Часом накочується такий страх, що ладна повернути назад. Але ж ні, щоб жити далі, треба зазирнути в часовий коридор минулого, треба дещо зрозуміти та з’ясувати.

Нарешті приїхали. Ще кілька зупинок тролейбусом, і ось він — будинок з вікном-ілюмінатором нагорі. Металева хвіртка зсередини на засуві, подвір’я заросле бур’янами, сад запущений, гойдалка біля будинку вже не блакитна, а руда — іржа таки з’їла фарбу. Стою біля хвіртки і не наважуюся відчинити. Навпроти сусіднього будинку зупиняється жінка, дивиться в мій бік. Ми ніколи не спілкувалися з сусідами, але я знала їх в обличчя. Киваю. Жінка дріботить до мене.

— Приїхала провідати? А дохтора немає. Ще весною забрали. Зразу після Великодня.

— Куди забрали? — перепитую.

— Куди ж? У палац. А ти хіба не в курсі? Не писав, значить. Як же це у вас так? У палаці він, голубко. Певно, судьба його така: там людей лічив, там і сам останню годиночку зустріне. Як же так, що ти не знала? Головою він тронувся, пам’ять почала з неї вивітрюватися. І то так хутко, так хутко — що тиждень, то гірше. Ми давно помічали, що він якийсь не такий. То сам із собою говорить, то мовчить і в землю дивиться. І що далі, то гірше ставало. Бувало, вийде в одному спідньому на дорогу, одна нога в черевикові, друга в капцеві, пройдеться он туди-о, а назад уже не може потрапити. Аж страшно. Ми його не раз підводили до хати. А тоді хтось подзвонив, і з палацу приїхали машиною та й забрали, кажу ж, десь у кінці травня. Там тепер інтернат для таких людей. То він, щитай, як удома… Добре, що ти приїхала. Бо тут уже днями навідувалися якісь харцизяки, до хати придивлялися, до гаража примірялися. Мій зять побачив і насварився, але ж то видно, що все запустіло. Побачать, що нікого немає, — рознесуть по дощечці, по цеглині. Тепер такий час.

Просовую руку крізь металеві прути, відсуваю защібку, знаходжу біля гаража запасний ключ, відчиняю двері. Війнуло пусткою та затхлістю. На фортепіано від пилюки — біло. Мию руки, хлюпаю в обличчя холодною водою і йду до кабінету. Спускаюся дерев’яними сходами вниз. Ну ось він, підземний бункер, схованка доктора Сніга. Лабораторія генія чи лігво андроїда?

Ось тут, на вузенькій лікарняній кушетці, я лежала після аварії. Тут відбувалося моє перетворення з Ірини на Енну, із закоханої і коханої жінки в неприкаяну самітницю. Ось у цьому бордовому кріслі доктор Сніг кілька днів сидів біля мене, потім тільки приходив, щоб зробити укол і провести тестування. Чи сеанси глибокого гіпнозу?

На столі безладно розставлені колби, мензурки, склянки, темні пляшечки з якоюсь рідиною, розсипаний білий кристалічний порошок… Що він намагався витворити з усього цього? Навіщо? А он там, у шафі, його теки. Тепер скляні дверцята не зачинені на ключ і теки вже не складені акуратними рівненькими рядами, як колись. Одні поставлені косо-криво на полиці, інші накидані одна на одну стосами, але кожна має свій номер, наклеєний у лівому куточку, як картки в поліклініці. Що я в них шукаю? Поки сама не знаю. Відчуваю тільки, що розгадка тут, у цих теках.