Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Я не проти. Навпаки — як мені витримати тиждень? Боженьку, аж цілий тиждень! Провела Романа до автобуса і відчула, як у душі раптово зів’яли всі квіти. Він не приїде! Він ніколи більш не повернеться! Явився, щоб розтроюдити давню рану і відплатити за колишню образу. Чоловіки люблять, щоб останнє слово було за ними, от він його і сказав. Може, в нього вже й дружина в Києві є, звідки мені знати?

Безсонна ніч не додає оптимізму, думки в голові плутаються, і тривога тільки наростає. Вранці виходжу з дому, як зачмелена, замотую шарфик до самого носа. Неподалік від інституту стежка переходить у ковзанку, притрушену снігом. Необачно ступаю і лечу по льоду. Дивлюся на дзеркальну поверхню і з жахом усвідомлюю, що не втримаюся на ногах, ось-ось упаду. Тільки б нічого не зламати й не вивихнути! Тільки б… І раптом — просто в чиїсь міцні обійми. Разом робимо кілька стрімких обертів за годинниковою стрілкою і щосили падаємо: чоловік у сніг, а я — на нього.

— Ну хто ж без ковзанів по льоду бігає? — сміється мій рятівник.

— Роман?! — не можу повірити.

— Ні, здається, святий Миколай, — він спльовує сніг.

— Ти ж учора ввечері поїхав.

— А сьогодні вранці приїхав, — Роман підводиться на ноги, подає мені руку. — Перший рейс через село о п’ятій.

— Коли ж ти спав?

— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?

— Ні, — кажу, — не зникну.

Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.

Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.

— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?

Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.

— Надовго в наші краї?

— Та… не знаю, — він розводить руками і тупцяє на місці. — Як Іриска скаже.

— Де зупинилися? Бо моя квартира з учорашнього дня без нагляду залишилася. Довелося на деякий час перебратися до давньої товаришки — вона після операції, мусить трохи на лежачому режимі побути, а доглянути, крім мене, нікому. Така от самотня старість. То як, може, виручите, постережете мою шпаківню? А я вже якось віддячу — наразі в холодильнику і плитка шоколаду є, і пляшка доброго вина.

Заскочені такою несподіваною пропозицією, ми не встигаємо і слова мовити. Та Варвара Петрівна не чекає відповіді — дістає з сумочки два пласкі ключі на круглому брелоку, подає Романові.

— Прошу, пане кореспонденте! Ірина мою адресу знає. Не забула, Іринко? Ну то нічого мерзнути на морозі.

Я так і не потрапила цього ранку до інституту.

Ніколи не помічала, що в нашому місті так багато бузку. Білі, яскраво-рожеві, блідо-фіолетові хвилі накрили приватні подвір’я, затопили двори багатоповерхівок, через паркани вихлюпнулися на тротуари. За якісь тижні два-три відквітлі кущі зіллються своїм пришерхлим листям з іншими зеленими насадженнями, стануть скромними, ледь помітними на тлі запилюженої міської рослинності, яка, втім, випнеться поперед них, вибухнувши іншим цвітом і ароматами — ясминовим, бузиновим, горобиновим.

Але зараз — час бузку. Сидимо під розкішним рожевим кущем, як під фантастичним шатром. Роман притягнув до себе нижню гілку і пильно її оглядає — вишукує «щастя». Ковтає п’ятипелюсткові квіточки, кривиться від їхньої гіркоти й тішиться, як дитина.

— Заплющ оченята і відкрий ротик! — просить лукаво.

Здогадуюся для чого: хоче покласти бузкову зірочку мені на язик і змусити скуштувати його «щасливу» трапезу. Е, ні! Мене не надуриш! Роблю навпаки: широко розплющую очі та стискаю губи. Роман цілує мене, я не витримую, розкриваю вуста, і в роті вмить опиняється «щастя», вкладене Романовим язиком. От хитрун! Намагаюся виплюнути ту гіркоту, кажу, що не вірю в бузкове щастя — це ж якісь середньовічні забобони. Він жартує, що забобонний, як зулус.

Від того пам’ятного лютого ми бачимося майже щотижня. Але сьогодні четвер, і в нас усього півдня на зустріч. Мій «зулус» заїхав до мене дорогою до Соснівки. Звідти знову надійшов сигнал SOS. Роман каже: або в сиротинці справді щось негаразд і хтось намагається в такий спосіб бити на сполох, або ж якийсь капосний анонім просто заповзявся насолити директорці і добряче поморочити голову редакції.

Минулого разу бабусю-інформаторку так і не вдалося відшукати, а в сиротинці запевнили, що нічого надзвичайного там не сталося: ввечері діти подивилися «Вія», трохи перехвилювалися, а тоді ще й одне одному страху нагнали містичними страшилками — їх же хлібом не годуй, тільки дай послухати історії, що заморожують кров у жилах, особливо коли вимкнуто світло. От і нарозказувалися, і наслухалися. Найбільш вразливі так і не змогли заснути, а вранці щось не поділили в їдальні, і почалося: в когось сльози, а в когось — агресія на межі психозу. Вихованці, чиї прізвища згадувалися в листі, зокрема й «онук», у якого взагалі не виявилося бабусі, справді побували в лікарні, але хутко повернулися і навіть не пам’ятали, як і чому туди потрапили.