Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Пишу на коліні, бо мене вже підганяють у хвіст і гриву — вирушаємо редакційною машиною у відрядження, а я ще хочу заскочити на пошту і вкинути лист. Цілую і чекаю!

Роман.

PS.: Цілую ще тисячу разів!

PS. PS.: І ще тисячу тисяч разів!!!»

Я також цілую Романа — прямо в губи. А тоді кладу фото на тумбочку, а лист — у шухляду, де вже зібрався чималий стос Романових послань.

— Добраніч, коханий! Добраніч, моє сонечко!

Вранці ще до того, як розплющити очі, за звичкою простягаю руку до тумбочки — найперше маю побачити Романа і поцілувати його, тоді й день буде вдалим. Але пальці ковзають полірованою поверхнею, так ні за що й не зачепившись. Цього не може бути! Мабуть, світлина впала на підлогу. Зіскакую з ліжка, зазираю під тумбочку, за тумбочку, під крісло, під шафу, повзаю на колінах по кімнаті, навіть під килимок заглядаю — нічого! А може, я поклала фото разом із листом? Відчиняю шухляду — ні фото, ні жодного листа. Жодного! Жоднісінького!!! Ніби там ніколи й не було цілої пачки конвертів, складених за хронологією. Хапаю ротом повітря, а його ніби хтось поспіхом викачує з кімнати. Гидкі кусючі мурашки повзають по шкірі. Сиджу і не можу поворухнутися, ніби мене правець ударив.

У двері стукає тато.

— Ірино, ти вже прокинулася? Пора вставати, дорогенька! Сніданок на столі. Чуєш, серденько?

Тато ніколи не називає мене «серденьком» просто так. І з якого дива він узявся за приготування сніданку? Він, який навіть яйце зварити не вміє. Та й давно вже ми з ним не снідали разом — виходимо з дому в різний час і їмо порізно.

Спускаюся в бібліотеку, зачиняюся у ванній, стаю під холодний душ, але зразу ж перемикаю на гарячий — тілом і без того холодні дрижаки прокочуються, спазми в судинах, мене починає трусити. Тато стукає у двері:

— Не запливай далеко! Час виходити з води!

Теж мені жартун. Відколи це? Мовчки виходжу, мовчки сідаю за стіл. На столі — рожева редиска, свіжі огірочки, ще зовсім невеличкі, мабуть, дочасно зірвані, і щось скручене колом на тарілці, схоже на змію.

— Вугорчик копчений! Справжній делікатес! — прицмокує тато. — Учора один пацієнт із Шацька привіз. Ти ж знаєш, що у Світязі вугри водяться? Кажуть, вони аж у Саргасове море прямують, щоб ікру відкласти, а звідти нове потомство назад до Світязя повертається — і пливе, і по траві повзе. Отака-от незвичайна рибка! Зараз ми її акуратненько поріжемо. Риб’ячий жир, до речі, сприяє роботі мозку і навіть сповільнює його старіння. Ти знаєш про це?

Авжеж, знаю. Але не хочу ні світязького делікатесу, ні огірочків, ні редиски. Нічого не хочу! Тато, здається, не помічає мого стану, налягає на вугра, прицмокує та прихвалює.

— Взяла довідку? — запитує ніби між іншим.

— Яку довідку?

— Про те, що ти працюєш санітаркою. Треба ж уже відвозити документи до Львова. Цього разу ми проскочимо. Обов’язково проскочимо! Поїдемо зарання, побачимося, з ким треба. Та й твоє репетирування, думаю, було немарним.

Кладу виделку на стіл і дивлюся на тата. Як він може отак? Їсти нещасного вугра, який добирався тисячі кілометрів із Саргасового моря до Світязя, прицмокувати, говорити про корисні властивості риб’ячого жиру, про якусь довідку і робити вигляд, що нічого не сталося? Він же все знає! Все! Він уже встиг прочитати. Він…

— Віддай мені, будь ласка, листи, — кажу майже пошепки.

— Листи? Які листи? — очі аж білі навпроти сонця, хитро примружені, підборіддям стікає вугровий жир.

— Романові. Віддай, прошу тебе!

— Не розумію, про що ти.

— Віддай! Благаю! Чи мені на коліна перед тобою стати? То стану. Тільки віддай!

— Серденько, що з тобою? Які листи? Який Роман? Що ти вигадуєш? Нічого не було! Тобі, мабуть, знову наснилося.

— Було! Було!!! Віддай мені листи! Віддай! Ти не маєш права! — зриваюся на крик, скидаю тарілку із залишками вугра на підлогу, наступаю на недоїдену водяну змію і б’юся головою об стіл.

— Припини! Ми ж з тобою домовилися — ніяких романів. Ніяких! Сильна людина завжди тримає слово. Тепер сама переконалася, до чого призводять ці кохання-зітхання. До нервових зривів, до психічних хвороб. Отямся! Я не дозволю! Не дозволю! Ти забудеш його і ніколи навіть не згадаєш, як і свого вухатого пса.

Він ляскає мене по обличчю. Мабуть, сильніше, ніж треба було для припинення істерики, бо я відлітаю до плити і боляче вдаряюся плечем об духовку. Біль пронизує передпліччя, віддає аж у лікті. Тато нічого не помічає, підбігає, хапає мене за праву руку трохи вище ліктя (чомусь завжди саме там і саме так!), пильно дивиться в очі і дістає шприц — він був напоготові, чи що? Велика кімната раптом починає зменшуватися, стіни повільно наближаються до мене, люстра відривається від стелі і граційно, як наречена у вальсі, кружляє над диваном, диван спалахує смарагдовою загравою, такою яскравою, аж очам боляче.